Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

— Чого ви там розходилися, га? Варсенік, дайте виспатись, я цілу ніч очей не склепив…

— А ти протри очі та йди глянь, хто прийшов до нас,— радісно гукнула тітонька й відійшла вбік, аби чоловік міг роздивитися дорогого гостя.

Дядько Рубен підійшов і став, утупивши очі. Постояв-постояв, а тоді й руками розвів.

— А їй-бо, не згадаю, хто це,— сказав винувато.

— Ой, щоб ти був живий,— вдарила об поли тітонька Варсенік.— Та це ж наш Гайк, племінничок дорогий, з війни прийшов.

— Вай, Гайку-джан! — аж підстрибнув старий.— Вибачай, синку, стільки не бачив тебе, до того ж ти так змінився, змужнів… і ця борода…— Обняв, поцілував Гайка міцно в щоку.— Ласкаво просимо, солдатику наш дорогий, сідай, розказуй, послухаємо, які там новини на фронті.

Гайк поклав речовий мішок під стіну, зняв шинель, поправив на собі ремінь і сів біля столу. Тітонька з дядьком примостилися по обидва боки від нього.

Арус визбирала розсипану на підлозі картоплю, сіла біля вікна чистити її, а Марго вибігла у двір.

Тітонька Варсенік, сидячи поруч з Гайком, то гладила його по спині, то куйовдила чуб і час од часу втирала ріжечком фартуха очі.

— Розказуй, розказуй, Гайку-джан, дай боже тобі здоров’я, спасибі, що не забув нас, заїхав, радість приніс нам у дім.

— Що ж ви, тітонько, то кажете, що я радість приніс, то плачете,— всміхнувся Гайк.— Як же це розуміти?

— А так і розуміти, Гайку-джан, як сльози радості, як же іще.

Дядько Рубен, як і годиться чоловікові, поводився стриманіше — замість охкання-ахкання попихував цигарочкою, але на останні тітоньчині слова закивав схвально:

— Еге, Варсенік правду каже, від радості… У мене в самого сльози навертаються. Дякувати долі, Гайку-джан, що побачили тебе живого і здорового.

Потім дядько Рубен не втерпів, простяг руку й поторкав на Гайкових грудях нагороду.

— А медаль за що отримав, синку?

— Це не медаль, дядьку, це орден Червоного Прапора,— сказав Гайк.— Два танки підбив.

— Ого! Оце герой, оце молодець.

Тітонька Варсенік слухала, слухала, а тоді й собі погладила орден на Гайкових грудях.

— Це все добре, синку, видно, що ти нашого роду,— сказала вона,— але хочу тебе спитати, чи ти вже зовсім прийшов, чи…

— Ні, тітонько, попросив у нашого генерала відпустку. Дав мені десять днів. Чотири з них уже минули.

— Всього лише десять днів? — здивувалася тітонька Варсенік.— Чого так мало? Хіба йому рука всохла, коли б місяць написав?

Гайк засміявся й, обіймаючи тітоньку, сказав:

— Більше не можна, не має права. Війна ж. І ці дні дав як виняток.

Тітонька Варсенік усе щось хотіла запитати в Гайка, та не наважувалася. Врешті таки не втрималася.

— Гайку-джан, а ти наших хлопців там ніде не зустрічав? Хачіка, Андраніка, Завена…

— Ні, не бачив. Ми ж у різних частинах воюємо. Нічого, скоро війна скінчиться, повернуться… Вже небагато зосталося.

У цей час відчинилися двері, й на порозі стали задихані Марго та Анагіт.

— Ну, глянь своїми очима, коли не віриш мені,— переможно сказала Марго й підштовхнула вперед подружку.

— З приїздом, Гайку,— зашарівшись, мовила Анагіт й сором’язливо опустила очі.— Марго сказала, що ти приїхав, а я… не повірила.

Гайк підвівся, від несподіванки навіть став струнко і взяв дівчину за руку.

— Здрастуй, Анагіт… Як ти?

— Та як… добре,— відповіла вона.

— Покращала,— ніяковіючи сказав Гайк.

— Гм… ти також,— пошепки мовила Анагіт.

Поки вся родина метушилася, накриваючи на стіл для дорогого гостя, Гайк з Анагіт притулилися в куточку й тихенько собі гомоніли. Одверто кажучи, до того, як Гайк пішов в армію, між ними нічого особливого й не було. Ну, мала дівчина симпатію до нього, і Гайк був небайдужий до неї. Але, як це часто буває, коли почуття щирі, розлука тільки зміцнює їх. За ці шість років обоє вони й справді погарнішали, молодість взяла своє — були пуп’янками, а це розквітли й тепер одверто милувалися одне одним, не могли надивитися, бо попереду знову була розлука і хтозна, коли їм знову випаде побачитися та й чи побачаться взагалі.

— Ну, молодята, підходьте до столу,— запросив дядько Рубен.— Треба відзначити приїзд нашого героя…

До пізньої ночі точилися за столом розмови, згадували усіх рідних і близьких, тих, кого вже немає на цьому світі, й тих, кого закинула війна далеко від рідної домівки — Хачіка, Андраніка, Завена… Згадували й просили долю, щоб була милосердна до них, щоб вернулися живі з бранного поля…

Приходили ще люди — сусіди, друзі, знайомі, сідали до столу і знов говорили, згадували, раділи, журилися, сміялись і плакали…

Дивився — не міг надивитися Гайк Вартанян на розквітлу Анагіт: темні коси, чорні променисті очі, в яких і дна не видно.

Дивився, наче вбирав її зором у душу, аби лишилася там назавжди.

…Рано-вранці Гайк Вартанян поїхав у своє село.

І от минув ще один рік війни, й настала весна сорок п’ятого. Прокидалися дерева, пнулося до сонця молоденьке зело.

Командир гвардійської танкової роти старший лейтенант Гайк Вартанян і настрій мав весняний. Його командирський танк разом із іншими от-от мав уїхати в німецьке місто Більдерваштен.

— Думаю, що Перше травня відзначимо в Берліні,— підбадьорював своїх хлопців командир.

— Відзначимо, товаришу гвардії старший лейтенант. Ще й проїдемо нашим танком через Бранденбурзькі ворота.