Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Примостившись на килимі, Тіна щохвилини лиже порошок, очі в неї блищать, але в тих очах цілковита порожнеча.
— Ти дурненьке біле курчатко, — сказала вона якось мені. — Маленький білий дурник.
— А твої гніді друзі, зрозуміло, геніальні велетні, еге?
— Вони чоловіки.
— Арсен Кралік також?
— Вони всі — чоловіки, що не бояться жити, а ти боїшся навіть досхочу напитися води. Ти, як на мене, зовсім не чоловік, бідолашненький.
У дверях вітальні з’явився Тібор. Не зайшовши навіть усередину, він тільки свиснув, і Тіна чкурнула за ним, мов дика кішка.
Приватні клуби БЗУ ростуть, наче гриби після дощу. З цього приводу чеський тижневик «Млади свєт» опублікував репортаж, який за чотири дні було передруковано в «Нешнл джіогрефік».
«Я мав можливість спостерігати юрби хворих на БЗУ у різних країнах, — пише чеський репортер, — від гомінкої кондитерської на головній вулиці Стокгольма і задрипаних шинків лісабонського передмістя аж до фешенебельних нічних клубів лондонського кварталу Челсі та «бурих барів» Нью-Йорка».
— Як ви ставитеся до торгівлі бурою недугою! — запитав я в містера Едварда Дональда, власника «Еддіз мультібест бару» на 42 вулиці Манхеттена.
— А що робити! — відповів господар, одягнений у коричневу футболку з головою тигра. — Нехай краще споживають цей товар у мене, ніж коляться вдома героїном чи стріляють на вулицях.
— А коли ваші відвідувачі, ввійшовши в раж, вивалюються вночі з клубу на вулицю!
— Це вже клопіт поліції, — сказав Едді Дональд. — Знаєте, які податки я сплачую!
Узбережжя Югославії являє собою взимку мертву зону, однак у деяких напівпорожніх готелях для іноземців одкрили «Бурі салони».
— Це звичайнісінька забавка, — пояснила мені симпатична секретарка туристичного бюро «Кварнер» Драга Маслович, у якої зараз мало роботи. — Знаєте, часом і це допомагає. Щоліта ми приймаємо безліч гостей, таких сором’язливих, що ладні два тижні мовчки пролежати на пляжі. Навіть вечори знайомств не допомагають. У нашому ж «Бурому салоні» кожен знайде собі партнера. Вчора тут було двоє пражан, вони в нас уперше познайомилися… Їй двадцять вісім, йому п’ятдесят три. Подають у нас тільки «м’ясце» з різноманітним овочевим гарніром.
Побачивши, що я дивлюся на її зап’ясток, з якого виглядав рудий язичок БЗУ, чарівна Драга прикрила його рукавом чорного светрика й, зашарівшись, додала:
— Все це сприяє розвиткові туризму.
Славетний мюнхенський ресторан «Цум гольден саламандер», де шляхетні відвідувачі пригощають своїх дам шикарними мазутовими «делікатесами», а потім відвозять додому на таксі, мені не пощастило відвідати через брак грошей. А от у будапештській кав’ярні «Асторія», замовивши чашку відмінної кави та склянку мінеральної води, я довго спостерігав веселі групки за сусідніми столиками. Ці люди розважалися, підсипаючи один одному в вино червонясто— рудий порошок (очевидно, розчинний). Після кількох доз компанія починала розходитися, переважно парами.
Повертаючись додому автостопом, я заскочив до австрійського містечка Кіцбюеля, відомого в нас завдяки телевізійним репортажам із зимових спортивних змагань. Це гарне альпійське містечко на лісистих схилах із чудовими гірськолижними трасами. На його старовинній площі розмістився «Шоколаденклуб»; це просто біля ренесансного собору.
— Поганська гидота, — сказав мені превелебний П. Лукас Майєр, — якою сюди заманюють іноземних туристів і головним чином тих, хто, замість займатися здоровим і корисним лижним спортом, висиджує в корчмах і барах. Але, на жаль, і евакуйовані, що втекли сюди, в гори, з усієї Європи від бурої недуги, нудьгують тут. У костьолі я їх не бачу, але за стінами… — П. Лукас Майєр перехрестився. — Туди вчащають навіть старі дами, яким слід уже думати про спасіння. Наша молодь переважно здорова й сприймає все це як розвагу. Одного дня тут нагодували були тією гидотою молодого Лукасгансла, й він мало не перетворився в звіра, на ньому потім їздили верхи; цього Лукасгансл справді заслуговував, оскільки не вміє навіть по-християнськи привітатися. Час від часу наші хлопці й дівчата збираються там, але щонеділі відвідують разом з батьками вранішню відправу. Не забудьте, що в нашому містечку народився Тоні Зайлер, і всі ми пишаємося цим.
Слід, однак, додати, що досі ми говорили лише про скупчення «бурих» у приступних громадських місцях. Про те, що відбувається, коли «бура банда» збирається десь приватно, краще взагалі не згадувати».
VI
Вахтер Польда Штрунц (54 роки), прокинувшись рано в своїй промерзлій мансарді, чекав у пітьмі на дзвінок будильника. За своє життя він звик до порядку.
Почувши нарешті дзвінок, він енергійно підвівся, пристебнув до лівої руки пластиковий протез, обтягнений штучною шкірою, вдяг темно-синю форму ПЧХП й начищені чорні черевики. Ну ось. Ставний чоловік розглянувся по кімнаті: залізне ліжко на дощаній підлозі, старезний порожній сервант, де лишилося кілька бляшаних кухлів, і незавішене вікно. Тут не вистачало жіночої руки. Але хто піде за безрукого, який дослуживсь аж до швейцара й років за два мав вийти на пенсію?
Польда Штрунц підійшов до столу, де ще з вечора приготував два літрові термоси й четвертинку зачерствілого хліба, жадібно проковтнув хліб і випорожнив обидва термоси з гарячим чаєм та солодким сиропом. Стало трошки легше… Заплющивши очі, він відчував заспокійливе тепло, що розливалося тілом, і здоровою правою рукою обмацав дорідні кетяги БЗУ навколо поперека й під пахвами. Може, й нова рука виросте, якщо годуватиму звіра як слід?
Натягши плетену рукавицю з попротираними пальцями, він вийшов на ранковий мороз і о 5.59, за хвилину до початку першої зміни, пройшов через головні ворота ПЧХП.
— Тобі наплювати на мене? — вилаявся його напарник старий Буліна.
Раніше я завжди приходив о пів на шосту, щоб дідусь Буліна міг якнайскоріше після нічної зміни піти спати, мені все одно нічого робити вдома, подумав Штрунц. Тепер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна з багатоликим звіром», після закриття браузера.