Читати книгу - "Очікування шторму"

— Вождя ми зробили з гіпсу. Власник захотів назвати ресторан «Ельдорадо», — розповідала Вікторія Каїрову. — Мені довелося читати книги про конкістадорів. Я дізналася, що в 1526 році Піссаро, Альмагро і Луке склали угоду в ім'я бога-отця, бога-сина й святого духа й діви Марії… Вони уклали так звану угоду трьох конкістадорів про відкриття й завоювання Перу…

Сменін не крутив головою, не шукав нікого очима. Він узагалі дивився кудись угору, ступав широко, наче степом. Кузнецов, який слідував за ним, хоча і був тонший, гнучкіший, поза всяким сумнівом, фізично відчував тісноту зали, хаотичну розкиданість столів, жорсткість спинок стільців. Він рухався напівбоком, підкреслено намагаючись нікого не зачепити, не потурбувати.

— Збереглася легенда про те, як на березі озера Тітікака одного разу з'явилися чоловік і жінка. Вони були навдивовижу гарні і не дуже схожі на диких, темних людей, що проживали тоді в Перу. Він був сином Сонця. Вона — дочкою Місяця. Його звали Манко Капак, її — Мама Ойльо.

Каїров не сумнівався, що Сменін і Кузнецов підійдуть до їхнього столу. Вікторія сиділа спиною до зали. Вона бачила терасу за відчиненими дзеркальними дверима й шматок ночі, темної і зоряної, яка обтягувала проріз у дверях, наче картина підрамник.

— Манко Капак і Мама Ойльо були брат і сестра. Та не тільки… Вони були ще й чоловік і дружина.

— Хіба таке буває? — спитав Каїров і відпив вино з келиха.

— Я вірю в легенди.

— Правильно, Вікторіє Германівно… Легенди, по суті, то неписана історія. І може, правдивіша, ніж та, яку пишуть! — Сменін здіймався над столом, висував стілець упевнено, наче у себе вдома.

У Каїрова склалося враження, що Кузнецов ховався за спиною Сменіна. Не можна сказати, що вигляд у кінооператора був збентежений чи боязкий, однак безцеремонність товариша, напевне, спантеличувала його.

Каїров вирішив, що йому також не слід радіти з появи непроханої пари, зсунув здивовано брови, уїдливо подивився на Вікторію.

Тільки вмостившись за столом, Сменін побачив Каїрова:

— Приємна зустріч… Ми ж знайомі.

— Ні, — холодно заперечив Каїров. — Ми лише снідали за одним столом.

— А тепер повечеряємо… Якщо ви не заперечуєте.

Не задумуючись, Каїров хотів відповісти, що заперечує. Проте Вікторія випередила його:

— Вечеря носить діловий характер. Господиня за столом я. Прошу вас. — Останні слова стосувалися Кузнецова.

Він ґречно вклонився. Перш ніж сісти, подивився на розсердженого Каїрова й непомітно підморгнув Сменіну.

— Можете нічого не говорити. — Вікторія повернулася до Кузнецова. — Машину оформлю як взяту напрокат. Вам доведеться оплачувати вартість бензину. І крім того, три карбованці на годину. Сюди входить амортизація транспорту й оплата моєї праці як водія.

— До речі, Олександре Яковичу, за офіційними даними, — сказав Сменін, — середня місячна платня робітника Північкавжирмасло — 62 карбованці 63 копійки, а в Північкавспирті — 37 карбованців 91 копійка.

— Радкіно — багата організація, — безпечно посміхнувся Кузнецов, — Я згоден.

— Такі точні цифрові дані дивно чути з вуст лікаря. — Вікторія коротко, примружившись, глянула на Сменіна. Потім звернулася до Каїрова. — Сподіваюся, Мірзо, ви будете джентльменом.

Каїров слухняно кивнув і заходився наливати вино в келихи.

— Цієї весни моїм пацієнтом став бухгалтер Крайового статуправління, — байдуже пояснив Сменін. — Він був закоханий у цифри, як у жінку. З спілкування з ним я, наприклад, дізнався, що минулого року добування лісового матеріалу по краю дорівнювало 120 тисячам кубічних сажнів, а нафти — 137 мільйонам пудів, або 32 процентам усього республіканського видобутку.

— Такі знайомства збагачують, — сказала Вікторія, але сама, очевидно, була переконана в протилежному. Вона раптом утратила до присутніх інтерес і дивилася в бік кухні, де стінка ніби розступилася, утворивши прохід, схожий на щілину.

Каїров також подивився туди. У проході сховався офіціант із підносом, на якому було навалено посуд. Замаячив білим ковпаком кухар, кілька разів затягнувся цигаркою, випустив дим у зал.

Вікторія з жалем сказала:

— Ніколи не спостерігала проходу в кухню з цього боку. Можна сказати, місцеві «Ворота сонця»…

— Краще ворота в рай, — пожартував Кузнецов.

Кухня була навпроти нього, й він добре бачив, куди дивляться Вікторія і Каїров.

— Ні! — заперечила Вікторія. — «Ворота сонця» — це пам'ятник культури стародавніх перуанців тіауанаку. Судячи з описувані., він великий, монолітний… Адже це «Ельдорадо» — тільки стилізація.

Сменін нерухомо дивився на спорожнілу пляшку, вдавалося, не помічав келихів, наповнених вином. Вікторія повернулася до столу, сказала:

— Давайте вип'ємо.

— Треба замовити ще, — запропонував Сменін Кузнецову.

— Хто наш офіціант? — з готовністю запитав оператор.

— Усе вже замовлено, — заспокоїла Вікторія. І підняла гордо підборіддя, наче надала можливість помилуватися своєю шиєю і низкою перлів на ній.

Кузнецов великодушно заявив:

— Витрати сплачує Радкіно.

— Право! — вкрадливо сказала Вікторія. — Якщо чоловік я розмахом, це приємно.

Вона взяла келих, пила вино з задоволенням. А коли випила половину, підвела очі на Каїрова:

— Мірзо, чому б вам не запросити мене до танцю?

Грали фокстрот. Майданчик перед естрадою був малий.

І було так тісно, що, незважаючи на швидкий темп, люди не танцювали, а тільки ворушилися.

— Тут гарно взимку. Зала майже порожня. І з'являється настрій і якийсь інтерес… До життя, до щастя.

Вікторія горнулася до Каїрова. Він відчував її теплоту і запах її волосся.

— Ви незадоволені, Мірзо?

— Навіщо тут ці люди? — спитав він майже ревниво.

— Це вони повинні задати подібне питання.

— Чому?

— А тому, що з Гаврилом Олексійовичем я домовилася про вечерю раніше, ніж з вами.

— Хто він такий?

— Гарна людина. Безнадійно закоханий у мене ось уже два роки.

— Він нетутешній?

— Зрозуміло. Він,