Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

не розмовляв, але часом відчував на собі його погляд — той ніби стежив за ним; він сам стежив за господарями, вони стежили за ним і одне за одним, отже, свої Сфери, хоч і на позірному рівні, з’єднували. І він силою змислів, які в нього не були затуплені на противагу розумові, відчував, що війна таки має початися, відтак у ньому спалахувало (що дивувало) незбагненне завзяття: всі вони, всі, всі — господар із господинею, і Людмила з ним, і навіть Федьо Сало, який ніби цілком вийшов із цієї Сфери, — до чогось готувалися, причому на рівні, можна сказати, прочуттєвому.

Неділями, при яскравому сонці, Людмила виходила у двір із мольбертом, галетою, фарбами, розташовувалася якраз проти Іванового вікна й малювала осінні пейзажі. Хлопець стояв на деякій відстані від вікна й дивився. Людмила уваги на те не звертала, захоплена творенням, але йому здавалося, що це зумисна демонстрація і що вона чудово знає, що з дому він за нею стежить. І він стежив, хоча напередодні щоразу давав зарік цього не чинити. Допомагали їй Пес та Кіт: Пес улягався поблизу й пильно дивився, тільки вряди-годи відриваючись до своїх бліх; Кіт же сідав на ґанку й палив до неї очима. Інколи ставав нахабніший, стрімко збігав зі сходинок, перебігав двір і стрибав їй на плече. Тоді Людмила сміялася, повертаючи в Іванів бік того профіля (в кожної людини їх два різні), який був у неї привабливіший. І це видиво розсміяної дівчини з чорним котом на плечі захоплювало й жахало Івана Василевського…

Водночас остережні пункти в ньому не дрімали, він добре знав (бо відчував), що магія супроти нього таки твориться, і тут Аркадій Пастух мав повну рацію. Відтак риштунки на його грудях миттю замикалися, а на вуста лягала зневажлива всмішка. І Людмила завжди відчувала зміну його стану, бо стривожено напівоберталася в його бік, нагадуючи лякливу лань.

Таїсія Іванівна ніколи не підходила подивитися на доччине малювання. На працю не ходила, але з раннього ранку до пізнього вечора товклась у домі: всі звуки, які чув, долинали від того порядкування: прибирання, совання меблею, дзвін посуду й каструль, глухе поторохкування відра, звуки від прання, звуки вогню та води, шипіння закипілого і збіглого. Випране потім вивішувалося на шнуркові, що тягся через двір. Кіт на той час покидав Людмилу й бігав за старшою господинею, невідь-чому відчуваючи й виявляючи незвичне збудження. Для Людмили Таїсія Іванівна завжди залишала просвіт, щоб не затуляти їй краєвиду, інколи на наказ дочки щось перевішувала — оце й була вся її увага до доччиного захоплення.

Аркадій Петрович чинив інакше. Ставав оддалік і часом щось казав падчерці; тоді вона гнівалася й кидала через плече увіч різкі слова. Аркадій Петрович похнюплювався й покірно відходив, з чого Іван Василевський зробив висновка: ці двоє між собою не миряться — це невідь-чому справляло йому задоволення. Але перед його мисливським позиром не сховалося, що ці двоє також мають поміж себе з’єднання, а якось йому спало на думку: чи не закоханий часом Аркадій Пастух у падчерку? Бо коли б це було так, недов’язані нитки легко зв’язалися б: принаймні це пояснило б, чому Пастух віднаджує квартирантів, коли мати з дочкою їх принаджують. Тоді в його, Івановій, тугодумній свідомості виростала, як стрічка, фраза Феді Сала у відповідь на його запитання: «Це скоро сам узнаєш!» — відтак дальше його пояснення можна вважати за камуфляжне. Але фактів на підкріплення цього здогаду Іван не мав, хіба той, що Людмила виразно відсторонювалася вітчима, а без фактів (такий уже він був чоловік) Іван не дозволяв собі судити, можливо, тому, що цілком був позбавлений творчої фантазії. Але цю думку не відганяв, бо її покріплювало ще й запевнення Аркадія Пастуха, що він «двадцять разів і їден» покидав цей дім, але щоразу повертався, бо тут зав’яз. Зрештою, коли б у цьому було все чисто, то навіщо Людмила малювала Аркадієвого портрета, який потім був вижбурений під ліжко, а не повішений з пошаною десь у вітальні (ця думка вже приходила до нього давніше, тут він її повторив), коли б ставилася до Аркадія Петровича як до батька.

І ось останньої погожої неділі (потому погода таки змінилася, а з нею і їхня ідилія) Іван Василевський помітив, що Людмила перша зрадила їхню відстороненість, бо, малюючи, раптом різко обернулась до його вікна і всміхнулася тією милою всмішкою, яка її напрочуд прикрашала. Але реакція в нього з’явилася неадекватна, притому аж така, що він сам схарапудився — увіч себе відчув звіром. Ні, не тим, який, уникаючи мисливця, мчиться світ за очі, не розбираючи напрямку (як це вчинив, приміром, легковажним Федьо Сало), а звір, який сам вийшов уполювати мисливця. Дивний холод наповнив його тіло, очі примружилися, і в них засвітилося по жовтій лихій іскрі; йому навіть здалося, що й хребет покривається жорсткою щетиною, а на пальцях виростають пазурі. І хоча Людмила не могла його побачити за склом, бо й тепер стояв віддалено, але мимоволі сахнулася, хоч переляку на її обличчі не помітив, хіба що усмішка згасла.

Отоді й злякався сам себе, бо досі визначав свого інтереса за спортивного (подивитися, що вийде і як усе чиниться), але приявності в собі звіра ніколи не завбачував. Можливо, подумалося, його вкинув йому в нутро його звіроподібний вітчим і тільки тепер той виріс, адже при Івановій вдачі все в ньому проростало повільно; зрештою, навіть таємні знаки розмови з Аркадієм Пастухом він розгадав майже місяць по тому, так само й розмови з Федьом Салом. Але за цей спалах не розкаювався, принаймні на змисловому рівні попередив Людмилу, щоб вона покинула свої круті-верті, хоча через малодосвідченість не підозрював, що такі речі можуть дівчину ще більше запалити, ніж охолодити, бо не раз у природі дівочій — летіти на вогонь.

Але цієї миті похвалив себе, як учиняв завжди, коли з’являв рішучість. Страх швидко вимився, але в кімнаті залишатися не мав сили. Зирнув ще раз у вікно, де між ворухких білих простирадел та наковдреників натхненно мотала пензлем повернута до нього не в профіль, а цього разу спиною дівчина; перевзувся з капців у черевики і рушив із дому, а коли проходив повз Людмилу, буркнув привітання, не подивившись ані на неї, ані на її малювання. Відтак висунувсь