Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

І йому раптом захотілося вимкнути свідомість, погасити в голові думки, тобто зупинити мислительну машину, відтак забути навіки той дім за спиною і його дивних посельців, а передусім дівчину, що, можливо, й досі натхненно малювала вулицю і голі, як чорна гусінь, дерева, і кола листя під ними, і самотню набурмосену постать, яка вже не йде, а тікає, навіть раз напівобернулася. О, забути б усе це, забути власні речі в тому домі, конспекти й книжки, забути б свого мисливського інтереса, забути напругу, яка не переставала жити в тому домі й гостро прочувалася, і йти, іти, іти, невідь-куди і невідь по що, йти доти, доки обірветься, власне, зіслизне з його тіла останній мацак, якими, попри небажання, все-таки обкрутився, і вони, ті мацаки, трохи ввігнали йому до крові своєї трути. Тоді історія, яка тут започаткувалася, не відбудеться, бо попри того звіра, який у ньому пробудився, жив у нутрі інший — маленький Страшко з очима лані, з вухами лані, переляканим ротиком і з роздутими від зворушення ніздрями — отой Страшко, який стукав йому зігнутим бубликом пальцем по черепі й проказував: «Найкраща історія — та, яка не відбувається! Не влізай! Не влізай! Не влізай, недоумку, щоб не плакав і не рвав собі волосся! Чудові історії саме ті, які вчасно обриваються і не здійснюються!»

Майже біг, і йому нестерпно хотілося озирнутися. І хоч як стримувався, але таки озирнувся. І чи, може, сонце так падало, чи щось удіялося з його зором, але побачив хату з роздутими стінами та дахом, притому аж так, що перетворилась у прозору кулю, і в тій Сфері повзало три велетенські, чорні, із хромованим тілом гусениці, саме такі, які заводяться на вільшаному листі.

Але треба зауважити, що такі безумні пориви Іван Василевський переживав винятково рідко, бо його природа назагал — раціональна, іноді до занудності; так, він розраховував копійки, якими володів, з максимальною точністю й ніколи, так, ніколи не позичав ні в кого грошей — ось чому пізніше, взявши позичку в мене, і за двадцять років не спромігся її віддати, відтак створив для себе немалу проблему, хоча життя за ці двадцять років його дечого навчило, тим-то й зумів із того тупеця вигадливо викрутитися; я навіть признав його хід за блискучий, бо не кожному вдається продати свої борги, а ще й боргодавцеві (не лихварю, бо я від нього не лише відсотків, а й самого боргу не вимагав). Отож він, Іван Василевський, у сліпому пориві вибіг через вулицю до миршавого приміського соснового ліска, де було більше сміття, як шишок та глиці, тобто штучного посліду, а не природного, і тут, на стежці, сповільнив ходу, відтак здивувався сам на себе — а чого це він, власне, біситься? Зрештою, цілком безглуздо було б залишати в тому домі свої речі. Окрім того, надходив час заплатити комірне, а коли б утік, то вчинив би як негідник, бо навряд із його речей господарі дістали б якийсь пожиток. Для нього ж речі вартість мали, бо там був весь запас його одежі, а ще книжки та конспекти, які йому потрібні для навчання, — бувши людиною раціональної вдачі, він купив кілька підручникових книг, щоб мати їх під рукою. Ні, рішення втекти варто визнати за безумне; зрештою, нічого ж страшного не сталося. Нехай Людмила чинить свої круті-верті, але це зовсім не значить, що має їм улягати. Помилку вчинив лише в одному: кілька разів відповідав на її закличного усміха, отож треба більше того не робити і якийсь час менше бувати вдома — оце, здається, і все. І він подивився між убогі, покорчені, частково всохлі (бо як рости їм на такому смітнику?) сосни, очі його по-недоброму примружилися, а на вуста лягла вже описана зневажлива всмішка. Не загас до кінця в ньому й мисливський вогник, хоч цього разу запакував його в капсулу, ще й задраяв місце, через яке вогника до капсули вганяв. Тим-то до нього підійшла на рахітичних ніжках цілком хирлява думонька, схожа більше на ляльку з театру, ніж на живу істоту, і, моргнувши тричі вирячкуватими очицями, сказала:

— А що було б, коли б на круті-верті піддався? Га?

О, це варта уваги ситуація, і він ту думоньку (мисленно, звісно) погладив по голові, адже відповідь на це запитання ходила по домі й обійсті, де він оселився, худа, нікчемна, кадила цигарку за цигаркою і хоча говорила суржиком, але зовсім не дурні речі. Та відповідь мала на обличчі алкоголічну маску і звалася Аркадієм Пастухом. Відтак він, Іван Василевський, подумав, що він утравлений у цю історію волею того, котрий зачинає, веде, творить і завершує всі ігри, тобто якийсь невідомий господар Грального дому виявив до нього милосердя і послав на догоду не лише тих, хто запропонував йому партію, а й попередження через вуста Аркадія Петровича Пастуха, адже позиція цієї персони не самодостатня, а знакова і позначає щасливий вислід усієї історії тоді, коли б він на круті-верті піддався. Але такого щастя собі Іван Василевський не бажав, бо, як усі тугодумні (але й розумні) істоти, гадав про себе вище від тієї мірки, яку йому відміряно Долею, чи господарем Грального дому, чи розпорядником безумств цього світу.

І тільки тепер Іван помітив, що він не просто ходить туди-сюди вузькою стежкою між куп покидьків і майже обдертих з кори сосон (принаймні до тієї висоти, куди сягає рука людської істоти бешкетливого віку), а й палить одну за одною цигарки, і зовсім не курить, як наполягав свого часу писати Борис Антоненко-Давидович, а таки палить, чи смалить, чи кадить, чи пихкає і пахкає, бо курити — акт мирний і спокійний, коли мало вогню та й диму, а в його дійстві було таки немало вогню й диму, тож здавалося, що всі ці купи сміття почали сморідно диміти, а Іван, творець цього диму, ще й прицмакував, отже, пихкав і пахкав.

І він раптом