Читати книгу - "Вийди і візьми"

Дві руки, чоловіча й жіноча, стискали руків’я ножа, і, розрізаючи торт, Матильда стежила, щоби порції з серцем опинилися на тарілках її приятельок. То було дивне серце — з кожним відкраяним шматком, його, здавалося, тільки більшало, а залишками снідали вранці та ще через день, і наступного разу воно смакувало солодше, ніж попереднього…

Матильда вже вийшла з села, як, обернувшись, побачила батька і матір, що далі стояли на містку, — дві постаті, подібні до пари немолодих лелек. Віддаляючись, відчувала, як напинаються, а потім рвуться невидимі павутинки, що єднали її з крихітним світом, частинкою якого була від народження: вона завжди носитиме його в собі; вбирала поглядом — сільський краєвид, місток, найрідніші фігури.

Покиданням села рясніли сюжети письменства, до поодиноких з яких Матильда мала доступ у рамках шкільної програми і раз укомплектованої та більше не поповнюваної бібліотеки. Зі сторінок промовляла любов до природи, розлогі описи краєвидів колорували криваві драми, на жовтуватих сторінках то панувала нудно-безподієва, заквітчана мальвами і вишиванками ідилія, то точилася запекла, гнітюча та безнадійна боротьба. Матильда намагалася вжитися, зрозуміти той світ, почування, дії, адже був і її світом.

Поміж них була невеличка, заледве на сто сторінок книжка з вирваним початком і затертим ім’ям письменника, що містила кілька оповідань, кожне з яких брало її за руку, глибше і глибше вводячи в такий відмінний від звиклого світ, у якому не було плачів і сміху з безвиході, землі, скропленої потом і кров’ю, що ніколи не належала тим, хто її обробляв, а стосунки між людьми розвивалися за законами драматичного мистецтва, невідомого у Матильдиній стороні.

Брат супроводжував Матильду до самої станції. Вони вже були на привокзальній площі — невеличкому, які бувають у райцентрах, майдані, де яткарка продавала пиріжки з лівером — Матильді закортіло їх, аж раптом незбагненна туга підхопила і понесла її. Матильда міцно стискала руку брата, якому все те було невтямки. Линула геть, у місто, віддаляючись від почекальні, де суміш запахів одягу, вантажів і вогкості творила особливу форму нудьги, тупе ниття, наче кепсько загоєна рана.

Й ось вони вже простували знайомою вулицею, стояли в черзі до каси, купували квитки, не питаючись, що за фільм, після чого сиділи в майже порожній залі, поки згасло світло, а разом із ним — Матильдина юність, її обкладений на зиму сухим очеретом відтинок.

Пролунала сурма, колеса заскреготіли, і потяг, шарпнувшись, рушив з місця, залишивши позаду проводжальників, відтак станцію. У вагоні, де тьмаво світив ліхтар, пасажирів було негусто, напроти чапіли, обклавшися клунками, жінки. Селянин, який нагадав їй батька, заснув, коли ще не встигли рушити. Щоразу, як його голова хилилась і падала, він прокидався — здавалося, наче тільки і їде, щоб відіспатися. Над ранок вагон покинули жінки з клунками.

Невдовзі після світанку поїзд зупинився і довго не рушав. Вагони стояли серед поля, що простиралося з одного боку і з іншого — ні деревця, ні жердини, ні станційної будівлі, ані бодай повітки. «Буває», — озвався хтось. «Було, — уточнив інший, — під час війни, перед бомбами». Всі замовкли, напружено вслухаючись у тишу.

Розтермошений провідником селянин, нагадавши Матильді батька і проспавши станцію, водив нестямним поглядом. «Проспали, дядьку!» — новина не здивувала його, бо вже по хвилині хропів далі. На одній із наступних станцій його таки випровадили, розмореного й неохочого. «Так наче йому байдуже, куди їхати». — «Тепер назад вертатися». — «Може, йому немає куди вертатися. Немає — і квит». Відвернувшись, Матильда безгучно схлипувала. Колеса стукотіли по рейках, сонце сходило вище і вище, різьблячи панораму нового дня…

Матильда вглядалася в підписи, відчитуючи імена дарувальниць. «Ірина Матійко…» З Іриною вони мали щось спільне, близьке. «Ви часом не сестри?» — запитували їх. Їх і самих, які з’їхалися з різних сторін, брав подив. Ірина походила з півночі. Її поліська батьківщина, клин неподалік від кордону — дерева й мочарі, глухі ліси, де час вилічувався пташиним скрекотом. І зовні вони між собою різнилися. Ірина була русявою, вся в ластовинні. Коли говорила, шарілася. За вроду й походження її нарекли мавкою, як у Лариси Косач.

«Мавка» було першим українським словом, яке вивчив її наречений, такий самий русявий, що й Ірина. Хто-хто, а вони були вже справді подібні! Небавом виїхали до Прибалтики, на його вітцівщину, жили в Кунді на узбережжі Фінської затоки, звідки Ірина слала листівки з запрошеннями. У них народилося трійко дітей, з рівними перервами у два роки. Якось Матильда отримала з Кунди родинну світлину — Ірина, чоловік, хлопчаки, батьки чоловіка — з іменами на звороті.

Спогад пройняв Матильду сумливим тремом, наче завершилася велика подорож. Опустившись на краєчок дивана, безцільно листала сторінки; любила цю книжку — дарунок подруг, але й через те, що полонила її, захоплювала, наново затягала у свій вир. Роман розгортав перед нею яскравий і геть інакший світ, чимось подібний до того з екранів у кінотеатрах юності; пригадувала, як шукала інших творів цього письменника. Купувала нові книжки, одначе не було жодної оповіді, що пройняла б її так, як ця з присвятою й підписами її приятельок.

«Ярослава Кіндратко…» Ярослава вже тоді встигла вийти заміж і розлучитися. Тиха і лагідна, вона тричі одружувалася, щоразу сходячись із неправильним чоловіком. Перший примудрився зрадити її відразу на весіллі, про що дізналася лише згодом. Від нього Ярославі залишилося прізвище, яке відтоді більше не змінювала. Другий був пияком, з яким морочилася, супроводжуючи від лічниці до лічниці, де він, ховаючись по закапелках, напивався до маячні, блазнював, кпив із неї разом із п’яничками-компаньйонами, з якими злигувався, здавалося, швидше, ніж встигали прибути на нове місце; врешті, перестав її впізнавати. «Він занапастить тебе, подбай про своє життя, — казали їй. — Ти ж іще молода!» «Подбай про себе», — вмовляли, а згодом уже й напосідались на неї.

Бідолаха віддав душу Господу чи то пак гаспиду пиятики швидше, ніж Ярослава Кіндратко спромоглася би