Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 86
Перейти на сторінку:
був бра­ти у ро­біт­ни­ків по чо­ти­ри цен­ти «ка­сієрно­го» від од­ної шах­ти, т[о] є[сть] від од­но­го 12-го­дин­но­го ро­бу­чо­го дня. То­та вість бу­ла не­мов зна­ком, за кот­рим шви­д­ко по со­бі слі­ду­ва­ло більше по­діб­них слу­чаїв. За кож­дою віст­кою о по­діб­нім слу­чаї рос­ло зав­зят­тя і від­ва­га ріп­ни­ків. Во­ни вже пря­мо в очі вся­ким ка­сієрам, над­зір­цям та конт­ро­ле­рам по­ча­ли нах­ва­ля­ти­ся, що не бу­дуть дов­ше тер­пі­ти над со­бою крив­ди. Страх по­чав па­да­ти на вся­кі п’явки людські. А ко­ли од­но­го дня про­нес­ла­ся по Бо­рис­ла­ві чут­ка, що ко­ли один над­зі­рець несп­ра­вед­ли­во за­ра­ху­вав якусь ви­со­ку ка­ру ріп­ни­ко­ві, а ка­сієр при вип­ла­ті хо­тів йо­му пот­ру­ти­ти то­ту ка­ру з плат­ні, то ріп­ни­ки під­ня­ли при ка­сі ве­ли­кий крик і га­мір, по­ча­ли жа­да­ти пе­ред се­бе над­зір­ця, що­би ви­тол­ку­вав­ся, за що́ се та­ку ка­ру на­ло­жив на їх то­ва­ри­ша. Над­зі­рець схо­вав­ся десь, ка­сієр жар­том, що­би їх поз­бу­ти­ся, ска­зав їм: «Ідіть і шу­кай­те йо­го, а як знай­де­те, то при­ве­діть йо­го сю­да за ву­хо!» Ріп­ни­ки з ог­лу­ша­ючим кри­ком ки­ну­ли­ся на всі бо­ки і по хви­лі най­шли над­зір­ця, по­ча­ли з ним шар­па­ти­ся і та­ки си­лою, справ­ді за ву­ха, при­тяг­ли йо­го до ка­сієра, ро­зу­міється, при­ве­ли по­тов­че­но­го, под­ря­па­но­го і з по­над­ри­ва­ни­ми ву­ха­ми. І хоть кількох ріп­ни­ків за те ареш­то­ва­но і за­пер­то в гро­мадськім ареш­ті, то пре­цінь між ріп­ни­ка­ми вість то­та на­ро­би­ла ве­ли­ко­го го­ло­су і шу­му, а на жи­дів ки­ну­ла чи­ма­лий пост­рах. Ріп­ни­ки то­го са­мо­го-та­ки ве­чо­ра ве­ли­чез­ною юр­бою, під про­во­дом бра­тів Ба­са­ра­бів, піш­ли до бо­рис­лавсько­го вій­та і вип­ро­си­ли у нього на во­лю всіх ареш­то­ва­них,- і ве­ли­чез­ний сміх ра­дос­ті пі­шов по­між ро­біт­ни­ка­ми. Піс­ні і пог­ро­зи за­гу­ли по ву­ли­цях Бо­рис­ла­ва, увільне­них опро­вад­жу­ва­ли від ши­н­ку до шин­ку і поїли, і по ти­ся­чу ра­зів до­пи­ту­ва­ли їх, як то во­ни про­ва­ди­ли над­зір­ця за ву­ха до ка­си.

Поки гу­ла п’яна ра­дість по ву­ли­цях Бо­рис­ла­ва, в убо­гій Ма­тієвій ха­ти­ні си­ді­ли поб­ра­ти­ми і ра­ди­ли­ся, що ді­яти. Всі го­ди­ли­ся на те, що те­пер по­ра, що тре­ба взя­ти­ся до ді­ла.

- Скликати збір! Скли­ка­ти збір! - го­во­ри­ли всі.

І ура­ди­ли, не ви­да­ючи сво­го поб­ра­тимст­ва, скли­ка­ти збір усіх ріп­ни­ків за Бо­рис­ла­вом на то­ло­ці. В не­ді­лю по хва­лі бо­жій ма­ли там усі зій­ти­ся на на­ра­ду.

Мов гро­мо­ва іск­ра, так про­нес­ло­ся на дру­гий день з уст до уст, від ями до ями, від ко­ша­ри до ко­ша­ри, від наф­тар­ні до наф­тар­ні не чу­ва­не до­сі сло­во:

- В не­ді­лю по хва­лі бо­жій! На то­ло­ку ко­ло Бо­рис­ла­ва! На­ра­да, на­ра­да, на­ра­да!

Ніхто не знав, що се бу­де за на­ра­да, над чим бу­дуть ра­ди­ти, хто скли­кає? Та й ніх­то й не пи­тав­ся о то. Але всі по­чу­ва­ли, що се бу­де ве­ли­ка хви­ля, що від неї мно­го бу­де за­ле­жа­ти,- і всі пок­ла­да­ли ве­ли­кі, хоч і не­яс­ні ожидання на то­ту хви­лю. На­ра­да! На­ра­да! На­ра­да! Се сло­во, мов ча­ри які, про­яс­ню­ва­ло вив’ялі збі­до­ва­ні ли­ця, крі­пи­ло мо­зо­лис­ті ру­ки, нап­рос­то­ву­ва­ло здав­на по­хи­ле­ні пле­чі.- На­ра­да! На­ша на­ра­да! - нес­ло­ся то го­лос­но, то ше­по­том по всіх за­кут­ках, і ти­ся­чі серць з не­терп­ляч­кою би­ли­ся, до­жи­да­ючи не­ді­лі і на­ра­ди.

З не­терп­ляч­кою ожи­да­ли її й на­ші поб­ра­ти­ми, а особ­ли­во Бе­недьо і Анд­русь Ба­са­раб.

 

 

 

Буря зби­ра­ла­ся над Бо­рис­ла­вом - не з не­ба до зем­лі, але з зем­лі про­ти не­ба.

На ши­ро­кім бо­лон­ню, на бо­рис­лавській і банській то­ло­ці, зби­ра­ли­ся гріз­ні хма­ри: се ріп­ни­ки схо­ди­ли­ся на ве­ли­ку ро­біт­ницьку ра­ду. Всі ці­ка­ві на но­ву, до­сі не чу­ва­ну по­яву; всі пов­ні на­дії і яко­гось таємно­го стра­ху; всі згід­ні в ро­з’я­рен­ні і не­на­вис­ті на своїх гно­би­те­лів. З га­мо­ром або ше­по­том, більши­ми або мен­ши­ми куп­ка­ми, з го­рішнього і до­лі­ш­нього кін­ця або із се­ре­ди­ни Бо­рис­ла­ва пли­ли-напли­ва­ли во­ни. Чор­ні за­роп­ле­ні ках­та­ни, лей­би­ки, сі­ря­ки та гу­ні, та­кі ж со­роч­ки, пе­ре­пе­ре­за­ні то ре­ме­ня­ми, то шнур­ка­ми, то ли­ком, блі­ді, по­жовк­лі та по­зе­ле­ні­лі ли­ця, по­шар­па­ні та за­роп­ле­ні шап­ки, ка­пе­лю­хи, жов­нярські «гольцми­ци», бой­ківські повс­тя­ні кри­са­ні та під­гірські со­лом’яни­ки - все те гус­тою, бруд­ною, сі­рою хма­рою вкри­ва­ло то­ло­ку, тов­пи­ло­ся, хви­лю­ва­ло, го­мо­ні­ло, мов при­бу­ва­юча по­вінь.

- Що ту дов­го ра­ди­ти? - го­мо­ні­ли в од­ній ку­пі.- Ту ра­да од­на: жи­ди світ зуй­ми­ли, жи­ди нам жи­ти не да­ють, жи­ди го­лод на­ве­ли на на­рід!

- Треба нам узя­ти­ся до­ку­пи, не під­да­ва­ти­ся жи­дам! - вик­ри­ку­ва­ли в дру­гій ку­пі.

- Добре вам ка­за­ти: не під­да­ва­ти­ся. А як го­лод при­тис­не, за­ріб­ку жид не дасть, то­ді й ви опус­ти­те хвіст і під­дас­те­ся су­хій вер­бі, не то жи­до­ві.

Голод - ве­ли­ке сло­во. Мов гріз­на змо­ра, сто­яв він у кож­до­го за пле­чи­ма, і на згад­ку про го­лод при­тих­ли го­лос­ні, смі­лі кри­ки.

- До ями кож­до­го, хто над на­ми збит­куєся! - го­мо­ні­ли в дру­гім кін­ці.

- Та що то з то­го,- уго­мо­ню­вав ста­рий Ста­сю­ра.- Раз, що хто вер­же дру­го­го до ями, той пі­де гни­ти до кри­мі­на­лу…

- Овва, ще хто знає, чи пі­де,- ска­зав су­мо­ви­то Ма­тій.- А от зло­дій Морт­ко верг мо­го Іван­чи­ка, ще й гро­ші є­го заб­рав, і до­ни­ні хо­дить по сві­ті та нас­мі­ваєся з хре­ще­них лю­дей!

- Е, то жид, то жид! - зак­ри­ча­ли де­які.- Жи­до­ві все ввій­де. А най би хре­ще­ний чо­ло­вік зро­бив щось по­діб­но­го,- ну-ну!

- А по-дру­ге,- го­во­рив да­лі Ста­сю­ра,- сто збит­куєся над на­ми, а ти­ся­ча об­ди­рає нас по пра­ву, так що й не мож­на ска­за­ти, що­би збит­ку­вав­ся; і чем­но, і лад­но з ва­ми: на́ то­бі, що то­бі на­ле­житься,- а пре­цінь при тім чує чо­ло­вік, що з него шкі­ру мі­хом друть. В тім на­ша бі­да!

- Правда, прав­да! - го­мо­ні­ли ріп­ни­ки.

- Та що то,- го­во­ри­ли дру­гі,- на то вже, ві­дай, не­ма ра­ди.

- Як то не­ма ра­ди,- ска­зав Ста­сю­ра,- на кож­ду сла­бість зіл­ля є, тре­ба тілько по­шу­ка­ти. А що ж, хі­ба ж би на на­ше го­ре не бу­ло лі­ку? Тре­ба по­шу­ка­ти. На то нас ни­ні, бо­гу дя­ку­ва­ти, зій­шла­ся тільки гро­ма­да, що­би о тім по­го­во­ри­ти. Ад­же ж знаєте: гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ло­вік; де один своїм ро­зу­мом ні­чо­го не вис­та­чить, там гро­ма­да все-та­ки бор­ше ла­ду дій­де.

- Дав би то бог, що­би ми ни­ні до яко­го ла­ду дій­шли,- го­во­ри­ли ріп­ни­ки.- А час уже ве­ли­кий, бі­да до кос­ті дог­ри­зає!

Такі і по­діб­ні роз­мо­ви ве­ли­ся по всіх кін­цях і по всіх куп­ках. Поб­ра­ти­ми роз­ді­ли­ли­ся і під­го­то­ву­ва­ли всю­ду на­род до своїх ду­мок, до­да­ва­ли їм ві­ри в мож­ність по­ліп­шен­ня і поп­ра­ви їх нуж­ден­но­го жит­тя, зміц­ню­ва­ли їх на­дію на гро­мадський ро­зум

1 ... 48 49 50 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."