Читати книгу - "Клошмерль, Шевальє Габріель"

"Рогоносець,— сказав він,— той, хто цього сам хоче. А я цього не хочу й ніколи ним не буду".— "На скільки ти забиваєшся?" — спитав Ларудель. "А я платитиму ось як,— відповів Артюр.— Того дня, коли доведуть, що я рогоносець, я ставлю бочку отут, посеред зали, і пий, хто скільки хоче, цілісінький тиждень". Заклад хвалька й дурня, хіба ні? Всім було ясно, що Артюр програв, коли заварилось оте з Фонсіманем, але ніхто не квапився йти до нього казати, щоб розплачувався. Воно-то випити на дурничку кому не охота, ало ж навіщо робити прикрість Аделі? Тож урешті кожен волів мовчати.

Відтоді як ми не скористалися з виграного закладу, нас цікавило, чи не стане Артюр рогоносцем ще й удруге. Півроку назад ніхто б і думки не припустив, що цей задрипаний Тардіво бодай чогось доб'ється, але коли вже там побував Фонсімань, це геть змінювало становище. Двое-трое чоловіків особливо пильно приглядалися до того, як розгорнуться події, Це було нелегко, бо Адель не била в дзвони, щоб сповістити нам, як стоять справи, і ніяк було, як ото кажуть, щось пронюхати,— Отож ніхто не міг сказати напевно, чи підросли в Артюра роги.

Якогось дня по обіді зайшов я до заїзду вихилити скляночку й зауважив велику зміну. Тардіво, щоГ доти безперестанку зирив, на Адель, тепер на неї не дивився. Отоді я й сказав собі: "Коли ти на неї вже не дивишся, то виходить, що ти її вже знаєш!" А Адель, що на нього раніш не дивилась, тепер аж їла його очима. І я сказав собі: "Ну ось, —дівчинко, ти вже й на гачку!" Оце я тільки й сказав, не більше, але думку собі склав певну. Та й ви теж, мабуть, таке помітили: спершу чоловіки дивляться на жінок, а потім уже жінки дивляться на чоловіків. А опісля, надвечір третього дня, Адель почала скаржитися, що голова болить, і сіла на велосипед поїхати подихати свіжим повітрям, як ото Жюді робила, тільки що Адель почала пізну-вато. А за нею й Тардіво не барився в залі,— наказав сідлати коня, щоб, мовляв, проїхатися по околиці. А я сказав про себе: "Ну, Артюре, ось ти й удруге рогатий!" А щоб іще більше впевнитись, я теж непомітно подався в тім напрямку, що й Адель. Як сторож, я знаю всілякі хитрі стежини до глухих закутків у довколишніх місцях, де дівчата й жінки роблять своє діло чимдалі від цікавих очей. Коли я побачив у самій гущавині лісу блискучого нікельованого велосипеда, а трохи далі — прив'язаного коня, то добре зрозумів, що Артюр ставитиме бочки цілісінький рік, якщо дотримає свого слова. Але найдужче мене здивувало, коли я надибав там нашу кляту святенницю Пюте,— адже їй зовсім не просто так заманулося поблукати в ліоі, бо проти ночі вона могла вийти туди хіба що на побачення з вовкулакою. Це мені здалось таки геть чудпим.

Мабуть, подумав я собі, ця здохлятина теж помітила велосипеда й коня без вершника. Та послухайте, що ж було далі.

Отже так. Ви все це вже знаєте: і про кошмари Пюте, і про бійку між Туміньйоном і Ніколою на велелюдній відправі, і про святого Рока, що впав додолу, мов колода, і про Куаффенава, що вдарив на сполох, наче почалась революція, і про Розу Бівак, яка перестала бути непорочною дитиною діви Марії, надміру розважаючись із Клодіюсом Бродекеном, і про монтежурців, що замазали фарбою пам'ятника, і про невдоволену Куртебіш, і про Сен-Шуля, якого нагнали помідорами, і про Фонсіманя, якого не вис-тарчило на двох ненаситних коханок, і про Ортанс Жіродо, що накивала п'ятами зі своїм любчиком, і про Марію Фульяве, що з неї глумились ці два кнури Жіродо — батько й син, і про Пуальфара, що з'їхав з глузду, і про Тафарделя, нестямного з люті, і про матінку Фуаш, яка страждала поносом слів, і про Бабетту Манапу, що в неї язик був гірший від її праника — все це, як ви здогадуєтесь, зробило наш Клошмерль незвичайним, і чогось такого паші городяни не могли пригадати, навіть покопавшись у закутках пам'яті, навіть татусь Панемоль не міг пригадати, дарма що йому минуло сто три роки і він досі зберіг чистий por зум, бо ще добре пив чарчину та заглядався на маленьких дівчаток, коли тим припікало й вони гралися в мисочки, як заведено в наших краях серед оцих невинненьких.

І ось в оцьому божевільному, Клошмерлі раптом усі чоловіки заговорили тільки про політику, горлаючи як на-віжені, а жінки — про сусідчині сідииці та скільки їх рук перемацало, горлаючи ще гірше від чоловіків, як воно завше ведеться. А тут іще й оця сотпя теплих, мов кролики, вояків, всі один в одного, які тільки й мріють десь побри-кати на свіжому повітрі. А наші жіночки ще всі придатні до діла, у них тільки те й на умі, тож вони й геть побоже-воліли, аж наші чоловіки почали худнути від перевтоми, неначе в перші дні після весілля. Та ще ж і сонце згори припікає. Перетворився Клошмерль на справжнісінький паровий казан, і не було ніякої ради, щоб зменшити тиск. Залишилось тільки, щоб віп вибухнув, так або інакше. "Еге ж,— казав я собі,— тут або станеться вибух, або ж прийде пора збирати виноград". Збиратимуть добрих два тижні, і якщо виноград поспів швидко, тоді все скінчиться гаразд: всі будуть у роботі зрання й до смерку, кожне ги-бітиме до сьомого поту, бо найголовніше — це надушити доброго вина. А як зборуть виноград, увось народ зпов посерйознішає. А що коли начавлять вина, тоді всі клошмерляни дійдуть згоди мов у добрім сімействі, кожне матиме лиш одно на думці: як його найдорожче те вино продати тїупцям з Ліона, Вільфранша ч та Бельвілля. Тільки що людям забракло терпцю чекати цілих два тижні. Казан вибухнув раніше.

Я вам розповім про цю кляту, дурну справу, що сталася зненацька, як ото буває, коли в Божоле посеред червня вдарить грім, а тоді відразу сипне град. І десь за годину гине врожай. Це волика шкода в нашій стороні, тільки, на щастя, не кожои рік таке бував. —

Та поки що я дійду до отієї справи, то спершу розповім вам про Клошмерль, коли в ньому стояло військо, мов під час якої облоги. В Торбайоновім заїзді, де Тардіво поставив свій командний пост,— КП, як кажуть у нас після війни,— стояла напоготові ціла команда, взвод, розквартирований у клуні,— там складали були сіно, коли ще водилися в нас коні, що їх запрягали в диліжанси. Перед заїздом стояв вартовий, а навпроти — другий, обік нужника, біля входу до завулка Ченців. Звісно, й по інших місцях стояли вартові, але ці два наробили найбільше шелесту в цій справі. А крім цього, в дворі заїзду, на головній вулиці, па порогах будинків — усюди стовбичили солдати. Бачите, до чого вопо йшло?

Так от. Сталося це 19 вересня 1923 року, за місяць після дня святого Рока, коли почались усі оці баталії, про які ви вже знаєте. Отже, кажу, сталося це 19 вересня. День стояв сонячний і жаркий, такий ото день, коли раз у раз хочеться пити, коли збирається на грозу, яка ось-ось може намочити вам одежу й напружує до краю нерви. Перше ніж вирядитись у свій невеличкий обхід, аби ото наглянути за дечим, бо треба ж і у своїм ділі добре справувати, иу й Луїзу (я не критимусь перед вами) — і Луїзу побачити (я її інакше й не називаю, але це їй не завдає шкоди) — жінку, з якою ще можна мати втіху, і то неабияку, подержавши її за належні місця,— вона мені завше виявляла люб'язність, як я заходив до неї, а в такий день то воно неодмінно до цього вабить — отож перше ніж іти на роботу, та ще такої пори, коли пити кортить більше, піж звичайно, я зайшов до Торбайона перехилити скляночку. Коли ти польовий сторож, то завше маєш нагоду випити: частує то один, то другий, бо кожному треба мати добрі стосунки зі мною й такими, як я, а в мене така вдача, що я й сам не від того, щоб бути добрим з усіма: бо це й вигода, та й живеться так веселіше.

Отож я заходжу. Ще не було й другої години, а так десь не пізніше обіду за старим часом. Стояла, як я казав, нестерпна спека. Жаркий видався отой місяць вересень, хай йому абищо! Відтоді я такої спеки й не пам'ятаю. Отож заходжу. Бачу всіх гультяїв, що ото завше товчуться в Аделі,— Плокен, Пуапанель, Машавуан, Ларудель та інші хлопці. "То що, Босолейлю, не інакше, як зібрався на монтежурський спуск?" (Це від нас туди є така крута дорога).— "Еге ж,— кажу,— але завше можу пристати до ваших байдиків". Вони засміялися. "Несіть ще одну склянку, Адель,— каже хтось із них.— І дві пляшки*. Цокнулись ми та й сидимо собі мовчки, соваючи капелюхи на головах,— тільки на мені, як завше, кашкет,— та посмоктуємо задоволено вино — свіже, добро. І вже мені пропала всяка охота й на вулицю йти.

Тоді я подивився на Адель. Я нічого не мав па думці, а просто приємно було ДИВИТИСЬ, КОЛИ вона ходила туди й сюди та нахилялась, прибираючи різних любих для ока постав. Вертаючись до зали, вона щоразу собі зупинялась біля столика Тардіво й тихо з ним поромовлялася — декотрі жарти казала вголос, щоб усі чули, але найголовніше казала тихо, та й узагалі вони більш перемовлялись тихцем, і з їхнього вигляду добре видно було, що вони вже знають одне одного як п'ять пальців і полюбовно залагоджують свої спільні інтереси. А потім Адель примудрялась до нього й приторішутись, тоді поглядала на годинника, а далі що й усміхалась оцьому капітанові — зовсім інакше усміхалася, ніж до решти клієнтів. І нам, що позалишали стільки су в цім заїзді, кривдно було думати, що вона ще жодного разу нікому з нас так не всміхнулась. А вони, знай, дивились одне на одного та щось балакали, наче нас зовсім і не було, і це виглядало дуже дивним, адже вона, ця Адель, була ж звичайно така неговірка!

Вони часом забувались і перебирали міри, аж нам, клошмерлянам, стало ясно, що між ними панує повна згода, як ото коли вже люди пі з чим не криються. Це було так видко, що врешті нам зробилось ніяково, і ми почали балакати про що завгодно, аби тільки вдати, ніби не помічаємо їхніх загравань. Нам-то'ще байдуже. Але Артюр?.-. "Мабуть, йому геть засліпило з гордощів та дурості",— мовив я собі. Отак подумавши, я обернув голову до дверей з надвірного коридора. Вони були трохи прочинені, і я міг би присягтися, що за ними хтось стоїть і заглядає до зали. Бо щілину паче затулювало щось у людський зріст, а вище світилось. Тільки я не встиг над цим поміркувати, бо Тардіво саме підвівся, щоб іти. Він стояв близенько біля Аделі, вона дивилась на нього, і він, ввйжаючи, що ніхто не бачить їхнього любування, ніжно погладив її — і то зовсім інакше, ніж клієнт, який остерігається доброї нотації, а Адель не відсторонилась, щоб сказати йому як клієнтові: "Послухайте ви, старий нахабо!" А що я насунув дашок па очі, то й бачив усе, тільки вопи цього не завважували.