Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Я почувався досить добре. Господаря згадував добрим словом за махорку, а господині цілу дорогу дякував за спідничину на ноги. Чоботи не мокли, і було тепло, як у кальошах. Порадив зробити так Гудзеві та Блажкову. Один порвав торбинку, а Блажків зняв верхню сорочку, бо ноги найголовніше: вони мають нас до рідного краю донести…

Йшли цілий тиждень. Пригоди особливі не траплялись. Лиш на четвертий день пристало шість людей. Один з них – Білорусин замерз на санях.

Восьмого дня опівдні, спускаючись з гори, побачили димок. Здивувалися й зраділи. Нас зупинили. Старший конвоїр пішов до шатра й, вернувшись з одягненим у військове, заявив:

– Наконец-то ми приєхалі. Устраівайсь, ребята. Єто будьот наш пункт.

Ні в дійсності, ні в уяві не вкладалось, що тут буде наша хата. Моторошним страхом обдало, що тут прийдеться жити. І то від сьогоднішнього дня, таки зараз.

А дійсність брала своє. Підійшов з шатра ще один у сибірській папасі, інтелігентна особа літ 40, і став порядкувати:

– Плотнікі, пільщікі, вихаді.

Ніхто не рухався.

– Ну, ну, паднімайся. В снєгу спать нє будєтє. Жівєє. Самі для сєбя.

Мусіли власну хату будувати. З саней висипали сокири, пилки, лопати, з шатра принесли цвяхів, і робота закипіла. По матеріял не ходили: був на місці. Одні стали рубати тонше дерево, другі перерізали, обтісували суки, треті заходились коло снігу. Хотіли прочищувати місце для будови, та де там! Довго длубались, вирили глибочезну баюру в півтора чоловіка, а землі не добули.

– Брось! – крикнув чоловік у військовому. – Безнадьожноє дєло. Бєй столбци просто. На снегу тьоплєє будєт.

І топтали сніг, забивали в них стовпці, збивали нари, ставили віхи. Хата росла на очах. Цікавий то був спосіб будувати хату. Зрізали деревину в пояс вище від снігу, перетяли на кілька частин, збили квадрат, набили поперечки, ніби драбину – і є місце на шість осіб; пройшли так пару десятків раз по один, по другий бік – і нари готові. Услід за ними втовкли на проходах сніг, щоб не дуже грузло; забили десяток вищих стовпців – віх, зняли з саней величезне шатро, покрите товстим шаром сніго-леду, прицурували до віх і… усевлонський «ісправітєльний дом» єдиної в світі пролетарської держави – готовий.

Не більше, як за годину, на дикому місці, де може від самого початку створення світу людська нога ще не ступала, повстало житло для людини.

Нас перекликали і по одному впускали в новопризначену радянським судом і справедливістю хату.

Як засуджений входить на костир, як смертник вступає у підвал Чека, – з таким чуттям входили ми в колибу.

Гуляв там повновладно вітер, шарудів під ногами сніг, блищали ледом рідкі нари, світився місяць, зорі через діри, справляла похорон холодна тьма…

II СІРІ УСЕВЛОНСЬКІ БУДНІ

Нашою хатою стало довге (20 метрів) і низьке в ріст чоловіка шатро. Назвали його «медвежим барлогом», бо під ногами сніг, зверху до половини сніг і навколо сніг. «Двері» замикались і відмикались легко. Закинув довгий кінець – і вийшов, відхилив – і зайшов.

Холод з надвору не мав потреби входити до «хати» через «двері»; були інші ходи: діравим верхом шатра, через який можна було, лежачи на нарах, бачити зоряне небо з північним сяйвом, а крім того, в «хаті» температура була перші дні ні нижча, ні вища, як надворі.

Поставлена коло дверей піч, розжарена до білого, не помагала; навіть сніг кругом неї не танув. Дірою, що її зробили в шатрі для комину, віяло холоду напевне більше, як піч давала тепла.

Місця в шатрі вистарчало. Наша п’ятка з боєм захопила нари коло самої печі. Скромне було у нас бажання – заснути, або хоч спочити та погрітись. Здійснити це – справляло великий труд. Речі наші за 15 день на морозі обледеніли – не гріли, на голі щаблі – нари з перемерзлого дерева нічого було покласти; обдавало снігом-холодом знизу, дуло з боків, завівало зверху. В шатрі спати було небезпечніше, як на дворі.

Повитягали геть усе з мішків, куфрів, торбів – постелили під себе, одежею вкрились, постулювались щільно один до одного і цим раді, аж чуємо:

– Вихаді на правєрку!

– А грім би вас побив з вашою провіркою. Та ж кожному гадові відомо, скільки нас живих прийшло, а скільки дорогою загинуло. От супостати…

Зі злістю й прокльонами виходили. Недалеко від нас стояв виладнаний «головний отряд». Муштрував нас хрипливий високий тип, рівняючи матюком і стусанами. «Рассчіталісь» на перший-другий, «па колічеству намєроф», повторили два рази, бо «мало жізні», вислухали інструкцію, як на провірку збиратись, як в «строю» стояти; все треба робити «бістра, па-ваєннаму, как муха».

Вийшов головний начальник пункту. Довго й пильно мовчки нас оглядав і раптом випалив:

– Здраствуйтє, первая рабочая рота!

Десяток голосів вихопився недружно й ріжнотонно, а більшість спізнились. Перший привіт начальству склали зле, аж йому самому стало ніяково, бо кілька разів укусив губу й нашептав щось суворо типові. Перелічили нас і начальник звернувся:

– Вніманіє! Слушай каждий і зарубі сєбє, как правіло жізні в Усєвлонє.

Насторожились, цікаві послухати в перший раз того, кому на охорону віддане життя. Він говорив командорським тоном; кожна фраза звучала наказом, призначеним до безапеляційного виконання. Мова була коротка, рубана, ясна. Ми на 11-й робпункті Усевлону ОГПУ. Він – начальник його, старший охрани Шібанов, який має над нами владу необмежену. Його помічники-конвоїри несуть охорону. Розпорядження пункту виконуються без найменших відступлень. Хто провиниться – мова коротка. Другою особою на пункті є рукраб (руководітєль работ) зі штатом десятників. Рукраб і десятники кермують роботою; їх завдання виконуються так, як і старшого охрани; вони не карають самі, а переводять це через охорону. Третя особа на пункті, що найближче стоїть до в’язнів, – це староста. Тут старший охорони «представив» нам отого типа і казав, що це буде «обраний» від нас староста-товариш і захисник наших інтересів та помічник охорони. Сумнівались ми, що він є захисник наших інтересів, пригадуючи, як він нас «ладнав»; незабаром переконалися в його фізіономії цілком. Розповів старший охорони про порядок дня, про наші обов’язки і закінчив фразою:

– Хто чекає «асвабаждєнія», той працею повинен довести вірність і відданість радянській владі. Всякі чорні думки, саботаж, симуляцію, підбурювання геть – і до праці. Виконаємо покладені на нас завдання й поїдемо додому.

Розходились. Багато з нас вірили останній фразі й настроювалися до боротьби. Слідом за нами увійшов староста й приніс бляшку з риб’ячим товщем: причепили її мотузочком до стовпа на середині й засвітили. Світло блимало плаксиво й наганяло