Читати книгу - "Не кохай мене, Ольга Джокер"

***
В останню зустріч мама сказала, що тепер я ходжу набагато краще, ніж вона пам'ятала. Маленький, але для мене подвиг.

Вона розповідала, якою я була в дитинстві. Непосидючою, електро-віником. Жодної секунди не сиділа на місці. Бігала за братом, а той у мене на будь-які подвиги був спроможний. Все за Владом повторювала. У чотири роки я лазила разом з ним по деревах, ганяла у футбол і любила жваві ігри. Нянчитися ляльками з дівчатами мені здавалося чимось нудним.

Потім були спортивні секції, багато годин божевільних та виснажливих тренувань. Не обмежувала я себе і в активному проведенні дозвілля із друзями. Хто б мені сказав, що в дев'ятнадцять років моє життя кардинально зміниться і стане настільки обмеженим? Я напевно не повірила б... Розсміялася б цій людині в обличчя!

Зараз же я хапаюся за тоненьку ниточку, щоб хоч трохи наблизити себе до витоків. Займаюся в реабілітаційному центрі та вдома. Працюю в поті чола. Спеціально прокидаюся раніше, щоб виконати всі необхідні вправи і навіть більше. Ось тільки поки що я боюся давати собі хоча б найменшу нагоду думати, що повернуся в спорт. Проходячи повз будівлю, де я займалася тенісом - все не наважуюся заходити всередину. Знаю, що тренер буде дуже радий мене бачити і обов'язково похвалить за наполегливість. Але я зроблю це як тільки сама для себе зрозумію, що справа зрушила з мертвої точки.

Я встаю рано-вранці і збираюся до реабілітаційного центру. Ярослав усе ще спить. Вчора він допізна гуляв із друзями. Пропонував поїхати разом із ним, але я категорично відмовилася. Жаров не пропонував двічі. Зібрався, поїхав. Весь такий красивий, стильний. Одна моя частина рвалася разом з ним, а інша вперто радила не робити таких емоційних вчинків. Ні до чого це. Навіщо мучити собі душу і обманюватися? Плавали, знаємо.

Поки Яра не було, я розважала себе, як могла. І готувала, і книжки читала, і займалася боргами з університету. Але а в голові прослизала думка про те, де Яр? З ким? Чим зайнятий? Веселиться? Раптом до компанії приєдналася і Радміла? Добре, що я відписалася від неї в Інстаграм – тепер нізащо не дізнаюся, чи це так насправді.

Жаров повернувся пізно. До цього я довго намагалася заснути, але почувши клацання дверей, зрозуміла, що це марно. Поки Яр не вляжеться, я теж не заплющу очей.

Він пройшов на кухню, відкрив холодильник, після чого рушив у сторону моєї кімнати. Клянуся, я не дихала, коли Ярослав зупинився біля дверей. Мені здавалося, що я чую його подих, що почастішало. Сама ж лежала знерухомлена, боячись видати хоча б звук. Через хвилину Яр пішов і я полегшено видихнула.

***
Розігрівши собі сніданок, я розумію, що Жаров прокинувся. Забираюся за барну стійку, відкриваю листування з Жекою. Вона запитує, як пізно повернувся мій чоловік і чи не відчував він себе винним. Я нестримно пирхаю поки набираю повідомлення у відповідь. Щоб Яр почував себе винним? Та ні за що!

- Привіт, - вимовляє Жаров, з'явившись на кухні.

Я відкладаю телефон і піднімаю на нього свій погляд. З тієї самої ночі, яку ми провели в будинку його тітки, минуло два тижні. За цей час ми жодного разу не заговорили про те, що сталося. Подумаєш, торкалися один одного і довели до оргазму. Я намагалася поводитися так, ніби щодня з новим хлопцем займалася подібним. Розмов намагалася уникати, частіше ховалася у себе в кімнаті.

- Привіт, — відповідаю Яру. - Як вчора погуляв?

- Нормально.

Жаров включає кавоварку та сідає навпроти. Ми зустрічаємося поглядами і мене як зазвичай пробиває струмом, варто тільки зазирнути в карі та допитливі очі чоловіка. Поспішаю піти, щоб перервати зоровий контакт. Останнім часом я роблю так дедалі частіше. Обмежую наше спілкування до мінімуму.

- Усі питали, чому ти не прийшла, — каже Ярослав.

Я мию чашку в раковині, стою до нього спиною. Шкірою відчуваю, як він дивиться.

- Хто це всі?

- Всі мої друзі, - пояснює Жаров.

- Навіщо я їм? Щоб висловити тобі співчуття?

- Пряник, не біси мене, — дратується Яр, піднявшись з високого барного стільця і ​​підійшовши до кавоварки.

- Так неодмінно було б, якби ти притягнув милиці або підколов щодо знеболювальних.

- Слухай, я себе не дуже добре зараз відчуваю, тому щоб уникнути конфлікту, дуй до себе в кімнату і збирайся. Я відвезу тебе до центру.

- А якщо я скажу, що я хочу прогулятися пішки?

Яр ледь помітно хитає головою. Він терпіти не може, коли з ним сперечаються.

- Я відповім, що старших треба слухатись.

Невдоволено цокнувши язиком, я йду до спальні. Одягаюся у короткий топ та джинси з високою посадкою. Зав'язую волосся у хвіст. Готова!

Ми з Яром виходимо надвір через півгодини. До центру їхати лише п'ять хвилин. Я справді не розумію, навіщо Ярославу підвозити мене і витрачати дорогоцінний час, тим більше за ранок я встигла вивести його з себе щонайменше тричі. В останній – коли на порозі згадала, що забула полити фікус.

Яр зупиняється на парковці, виходить із автомобіля. Саме в цей час на ґанку реабілітаційного центру з'являється Сергій Іванович. Він закурює і махає рукою на знак вітання. Нам двом. І якщо Яр ніяк не реагує, то я радісно махаю лікарю у відповідь і посміхаюся на весь рот.