Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

    — Ти залишишся сьогодні зі мною?

    — Якщо тобі це потрібно.

    — Так, потрібно.

   — Тоді залишусь. 

   Він мовчав здається цілу вічність. Потім сказав:

   — Знаєш, я знаю, що зараз будь-які слова марні, але мені згадалися слова моєї мами, які вона мені завжди говорила, коли ставалася якась біда:  “Лихо перемелеться — добро буде”. Вона це сказала навіть тоді, коли лікарі нам повідомили, що батько безнадійний. А ще додала, що це ми ще побачимо, хто тут і наскільки безнадійний. Й… він досі живий. Я це до того, що, можливо, зараз тобі здається, що життя закінчилось та нічого хорошого тебе попереду не чекає. Але … життя триває. Ти жива. А це значить, що не можна опускати руки, впадати у зневіру та хоронити себе заживо. Щоб не сталося. Не думаю, що ми приходимо в цей світ, щоб коритися безумствам, що їх для нас створюють інші. Підкоритися — це значить визнати, що вони на це мають право. 

     Щось у його голосі змусило мене  підняти голову та подивитися Артемові у вічі. (Здається, його життя було геть не таке просте. Здається, він бачив щось таке, про що я не можу навіть здогадуватись.) 

    —  Вибач, я щось не те говорю. … Мені краще мовчати.     

     — Та ні. Говори. 

     — Тобі краще поспати. Це найкраще, що зараз можна зробити. Знаю, це не так просто. Тож дозволь я залишу тебе на декілька хвилин. Думаю, тобі таки краще випити щось заспокійливе й спробувати поспати. 

     — Ні, — злякано вчепилася в нього я. — Не залишай мене одну. Краще розкажи мені щось. 

     — Що саме? 

     — Що завгодно. Розкажи мені про своїх батьків.

     — Що ж, розповім. Тільки… давай приляжемо. Вже пізно.

     Ми примостилися у мене на ліжку. Я вклалася у Артема на грудях. Він вкрив мене легкою ковдрою, ніжно обійняв і під стукіт свого серця взявся розповідати про своїх батьків.

    — Мої батьки звичайні люди зі звичайних родин. Я тобі вже казав, батько — водій, а мама — вихователька. Вони все життя прожили душа в душу. Звісно, що сварилися, але завжди мирилися. Моя мама завжди казала, що така її робота. Як дружина, вона, хоче чи не хоче, мусить наставляти чоловіка на шлях істинний, бо ті чоловіки… — Артем посміхнувся своїм спогадам, — нічого в цьому житті не тямлять. У них одне в голові: п'янки-гулянки, футболи їхні під пивко та друзяки-халамидники, а щоб по хазяйству там що зробити чи дітьми зайнятись… то зась. То тільки окремі ексклюзивні екземпляри, але їй так не пощастило.  Батько слухав то все, й тільки посміхався у вуса. Він рідко з мамою сперечався. Коли зовсім припече, просто вставав та йшов. А потім… Я довго їх не бачив. Війна й все таке. А коли повернувся…. А тут з батьком недобре. Тоді мене мама вразила. Я місця собі не знаходив, метався, як звір у клітці. А вона…  “Лихо перемелеться — добро буде”.

Я тоді на неї визвірився:

— Та ти в нас прямо сама життєрадісність?

— Я не більш життєрадісна, ніж ти, — відповіла вона мені.

— А так відразу і не скажеш! — накинувся я на неї. — Геть по тобі не видно! Поділись секретом, як бути такою спокійною!

— Секрет простий. Коли трапляється щось погане, я задаю собі просте питання, а чи допоможе в цьому сум та розпач?

    Цієї ночі Артем розповів мені багато різних історій. Не всі з них я чула повністю, бо часом поринала в якісь  тяжкі темні марення, але, виринаючи, завжди чула якщо не його голос, то рівномірне серцебиття.

   Я почувалася в безпеці у його руках. Його тепло розтоплювало біль моєї душі. Його присутність дарувала надію та відганяла страхи, як вогонь багаття у глуху зимову ніч серед чужого темного лісу відганяє диких звірів.

 Попри все якимось незбагненним рефреном у моїй голові лунало:

    “Лихо перемелеться — добро буде”.