Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

   Після того страшного дня минув тиждень.

    Я впала в такий собі анабіоз. Ні, зовні все було наче нормально. Але в душі я почувалася загубленою дівчинкою. Я уявлення не мала, як буду жити далі й мені на те було якось байдуже. День прожила й добре.  

    Артем був завжди поруч, намагався бути дуже обережним зі словами та буквально оточив мене турботою. Його присутність неабияк допомагала. 

      Дні йшли за днями й були схожі один на одного, як близнюки. Артем у звʼязку з тією всією ситуацію весь час був напоготові. Я собі думала, що це він даремно, але нічого йому не говорила. Кожного дня ми сподівалися, що нам подзвонять та скажуть, що можна повертатися додому. Все-таки оце постійне очікування невідомо чого дуже вимотувало.

    Сьогодні все було як завжди. Але вночі я прокинулась від якогось руху у кімнаті, де спав Артем. Я стривожено прислухалась й почула його швидкі кроки. Потім скрипнули вхідні двері. Артем вийшов на вулицю. Я схопилась на ноги й кинулась до його кімнати.

    Я не могла зрозуміти, що саме мене стривожило, але липкуватий страх закрався в серце. Я спробувала щось розгледіти за вікном. Звісно нічого не побачила. Ніч була геть темна й крім нечітких обрисів я нічого не змогла роздивитися. Але почула, як заскрипіла хвіртка на вулицю і якась тінь прослизнула крізь неї. Серце шалено закалатало в грудях. Потім почула щось типу удару. Я здригнулась всім тілом.

     Геть раптово для мене десь там за воротами звила мотором якась автівка. Світло фар вдарило по вікнах. Машина різко розвернулась та поїхала геть. Артема ніде не було видно.

      Що відбувається? Де Артем?

     Я дуже злякалась. Спочатку просто завмерла біля вікна. Що робити? Артем не повертався. Боже, невже з ним щось трапилось?! Паніка накрила мене в секунду. Де він? Раптом Артема поранено? Або, не дай Боже… Іро, чого ти стоїш! Можливо йому потрібна допомога! 

    Я побігла на вулицю. У дверях буквально врізалась в широкі міцні груди й мало не впала. Чиїсь руки схопили мене за плечі. Я нажахано скрикнула.

   — Ір, спокійно. Це я, Артем. Куди це ти біжиш?

   — Господи, як ти мене налякав! — кинулась до нього я. — Де тебе носило? Що сталося?

   Ми заговорили одночасно. Але Артем замовк, а от я не збиралась мовчати:

    — Я мало з розуму не зійшла! Що це було? Що це була за машина? Це що, по наші душі?  Чому ти мовчиш?

     — Все нормально. Не хвилюйся. Судячи з усього, водій просто заблукав. Поясни мені, куди ти бігла й навіщо? Ми мільйон разів відпрацьовували, що робити в подібних ситуаціях: заховатися й чекати, поки я не дозволю вийти. Найдурніше, що можна зробити — це бігти напівроздягненою на вулицю, де невідомо що на тебе чекає. 

     Тільки тепер до мене дійшло, що я, власне, тільки у легенькій нічній сорочці на голе тіло. Проте не це мене зараз турбувало. 

     — Я подумала, що з тобою могло щось трапитись, — знервовано заторохтіла я. — Тебе довго не було. І я…

     — Довго не було? Ти серйозно? Добре, а якби зі мною й справді щось сталося, щоб ти робила? От прямо цікаво.

     — Чому ти так зі мною говориш? Я не якась дитина нетямуща, я — доросла жінка, якщо ти ще цього не помітив! І я дійсно хвилювалась за тебе. Не уявляю, як би я пережила, якби ще й з тобою щось сталося. 

    — Добре, добре. Вибач. Це я щось… Господи, ти вся дрижиш. Ходім швидше в дім. Сильно змерзла? 

   Артем обійняв мене за плечі й повів у мою спальню. Там посадив на ліжко й загорнув у ковдру. Зупинився в нерішучості, наче хотів щось сказати, але вагався чи потрібно. Врешті сказав:

    — Лягай спати. Й вибач за цей гармидер. Я не хотів тебе розбудити. Й… не хотів образити. Я знаю, що ти доросла жінка й не повинен був так говорити. Більше не повториться. Лягай, Іро, й ні про що не турбуйся. На добраніч!

    Коли Артем повернувся, щоб піти, я несподівано для самої себе схопила його за руку:

    — Залишся!

   Він здивовано поглянув на мене. 

    — Залишся, будь ласка! Я не хочу лишатися одна. Побудь зі мною трохи.

    Артем задумався на секунду, а потім акуратно присів на край ліжка біля мене. Декілька хвилин ми сиділи мовчки. У темряві кімнати було чути тільки наше дихання. Потім я сіла зовсім близько до Артема, обхопила його за руку та поклала голову йому на плече.

    — Я так стомилася від цього всього, — тихо сказала йому. — З спросоння мені здалося, що на нас знову напали і я чомусь подумала, що тебе теж може … не стати. І… я зрозуміла, що якщо це так, мені геть байдуже, що буде зі мною. Я не хочу жити у світі, де немає тебе. 

    — Що ти таке говориш? … А-а, це просто стрес. Ти просто злякалась. … Скоро все мине. 

   Його голос линув у темряві літньої ночі. Я не бачила його обличчя, лише відчувала тепло. Й це було на краще. Інакше я б не сказала те, що сказала. 

    — Ні, не мине. Я кохаю тебе. Давно. З першого погляду. З першої хвилини, як побачила.

    Артем мовчав. А я… Я тремтячими пальцями доторкнулася до його обличчя, повернула до себе та спробувала дотягнутися до його вуст своїми. Моє серце тремтіло так само як і пальці.