Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

Руслан, присівши поруч навпочіпки, накриває мої губи в повільному, млосному, солодкому поцілунку. На мить гублюся й витріщаюся на нього затуманеним поглядом, а після раптовим поривом заплющую очі й запускаю руку в його волосся. Притягую ближче, відповідаю на його ніжність жадібністю, дикістю, голодом, тугою.

Адже я встигла подумки з ним попрощатися.

Подумки поховала своє серце.

А тепер воно воскресає феніксом із попелу.

Воскресає завдяки йому, від його дотиків, від його частого дихання, від його запаху, змішаного з присмаком крові на губах…

Остання думка ховається на задвірках свідомості, злякана напором чоловіка і моїм відчуттям раптового полегшення.

Він зупиняється тільки коли ми обоє починаємо задихатися. Коли спрага накриває з такою силою, що стає надто спекотно. Коли замість бажаного ковтка повітря легені розриває від нестачі кисню. Коли замість води горло обпікає пекельний вогонь, а венами тече отрута замість крові.

— Руслане, — шепочу в його губи і розплющую очі.

Тепер чітко бачу кров на його обличчі й садна, які спочатку прослизнули повз мою розсіяну увагу.

Торкаюся кінчиками пальців його обличчя, окреслюючи червоні сліди на шкірі. Мені боляче бачити, що він постраждав. Страшно уявити, що міг не повернутися.

Я падаю в безодню.

Тому що зараз я хвилююся за нього, а не за тих, кому він міг заподіяти болю. Або вбити.

Руслан нервово усміхається. Тягнеться кудись убік і дістає букет троянд. Знову усміхається, розглядаючи мене палким поглядом.

— Пробач, що не передзвонив, — простягає мені букет.

Беру квіти, підношу до обличчя і вдихаю п'янкий аромат, не відриваючи погляду від його блакитних очей. Я тону в них і розчиняюсь в ароматі квітів.

А потім опускаю букет на підлогу. Помічаю, що мої руки тремтять. І все всередині стискається від незрозумілих почуттів, що охопили при появі Руслана.

Сідаю й обіймаю його за шию. Міцно. Не хочу відпускати. Не можу. Він котиться в пекло й тягне мене за собою.

— Кошеня, який же я радий тебе бачити.

Обіймає мене за талію й тягне до себе на підлогу.

Він робить жахливі речі, а я не можу його ненавидіти за це. Я погана людина, тому що готова йому пробачити навіть таке.

Ні.

Ні, ні!

Не можу. Не можна.

Стоїмо обоє на колінах, жадібно обіймаючи одне одного.

— Що з тобою сталося? — наважуюся запитати. Відхиляюся й розглядаю його обличчя. Він ніби з кимось побився.

— Нічого страшного, — уникає відповіді. Кладе долоню на моє обличчя. Накриваю його руку своєю і притискаюся міцніше до нього. Мимоволі заплющую очі.

Ні, я повинна запитати.

— Руслане, через "нічого страшного" не приходять додому із побитим обличчям. Через таке не ігнорують дівчину, яку назвав своєю нареченою. "Нічого страшного" не змушує зникнути на весь день. Я хвилювалася. Де ти був? — тихо питаю.

Дивлюся на нього запитально. З благанням. Я дуже хочу, щоби він мені довірився, сказав правду.

Й одночасно боюся цього.

Руслан зітхає.

— Ми можемо поговорити трохи пізніше? Я голодний і втомився. Хочу прийняти душ, повечеряти й потім розповім тобі, добре?

Підтискаю невдоволено губи, але киваю, погоджуючись.

Руслан притискається до моїх вуст. Але не цілує по-справжньому, просто затримує дотик, ніби боїться, що варто зробити зайвий рух, і станеться вибух.

Чоловік підводиться і швидким кроком йде у ванну, залишивши мене одну посеред вітальні стояти на колінах.

Дивлюся на квіти й судомно ковтаю. Що ж мені тепер робити?

Отже, Руслана не вдалося спіймати. Знову ухилився від відповідальності. Серце радіє, та розум бунтує.

І зв’язатися з Андрієм та Віктором не можу. Зроблю щось не те, і можу себе виказати. Мені потрібно отримати серйозніші докази, ніж незрозуміла розмова ні про що. Якби я сьогодні зняла відео, це була б зовсім інша справа.

Але я злякалася.

Треба якось змусити його розповісти мені, чим він займається. Або ж простежити за Русланом і зловити на гарячому.

Схоже, я єдина, хто достатньо близько до нього, щоби викрити його злочинну діяльність. Я єдина, хто може щось зробити. Тільки я можу його зупинити.

А для цього мені потрібно прив’язати його до себе ще більше, на випадок, якщо він мене спіймає й дізнається, навіщо я тут. Можливо, це допоможе мені протриматися довше і вижити.

Швидко оглядаю будинок. Олена і справді вже пішла, а я й не помітила. Ми тут із Русланом удвох. Зачиняю вхідні двері. Піднімаюся нагору, повністю роздягаюся й накидаю тільки короткий шовковий халат, перев’язую пасок на талії. У ванній нагорі поправляю зачіску й освіжаю обличчя.

Спускаюся донизу. Руслан ще не вийшов. Підходжу до дверей ванної кімнати. Тягнуся до ручки й застигаю. Серце б’ється в шаленому ритмі. Хвилююся, як ніколи. А ще відчуваю рішучість, якої в мене ніколи раніше не було.

Так, я зухвала. Я шибайголова. А ще злодюжка і психологічно нестабільна малолітня дівчинка, хоч мені вже і вісімнадцять.

Але я повинна зробити щось вагоме у своєму житті. Досить ховатися у своєму маленькому світі. Час вибратися назовні, озирнутися і зрозуміти, що є люди з куди більш серйозними проблемами, ніж у мене.

Час почати подумати не тільки про себе.

Але зараз, сьогодні, у цю ніч я востаннє побуду маленькою, нахабною, егоїстичною, зухвалою колючкою, й отримаю те, про що завжди мріяла.

Руслан стане моїм.

Ну, або я його.

Тому що потім може не бути. А я все життя буду шкодувати про те, чого не зробила.

Ну а потім, завтра вранці я подумаю про інших і про те, як його зупинити.

А зараз я рішуче відчиняю двері ванної кімнати й заходжу всередину, плануючи подарувати свою цноту Руслану, тому що кохаю його й завжди буду кохати, навіть якщо він монстр.