Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Федя зупинився і, примружившись, став роздивлятися його обличчя з зацікавленістю лікаря, який побачив пацієнта з рідкісною хворобою.

— Запав на неї, так?

— Що?!

— Капець, чуваче...— він розчаровано зітхнув, а Данило відчув, як щоки гаряче спалахнули.— Ти здурів?

— Звідки такі висновки?

— Звідти. Я знаю тебе двадцять років,— похмуро відповів Федя.— Ти б себе бачив, коли про неї заговорив: така захоплена мармиза! Ну, врятуєш ти її, а далі? Залишишся у своїй вигаданій країні? Або забереш її до нас, щоб вона очманіла від реактивних літаків і сахалася телевізора?

— Так, проїхали...— скривився Данило.— Краще розкажи, що тут у вас. Де Джекі?

Федя журно похитав головою і не вимовив ані слова. В коридорі почулися кроки — легкі, майже непомітні в загальному плетиві звуків будинку,— і в кімнату влетіло зеленоволосе дівчисько:

— Ну, де тебе носить, я ж там, у вежі...— вона зупинилася на порозі й так і застигла на півслові.

— Привіт,— усміхнувся Данило.— Давно не бачилися.

— Данило...— тільки й змогла видихнути Джекі, а наступної секунди кинулася до нього й міцно обійняла, притулившись головою до грудей, як дитина. Данило зворушено погладив її по спині. Джекі схлипнула й підвела голову.

Тільки зараз він помітив на обличчі дівчини величезний червоно-фіолетовий синець.

— Не зрозумів... Федю?! Це ти її, чи що?

— Що? A-а, синець? — пирхнув він.— Так, давав прочухана. Бо не слухається ж...

— Вимагав, щоб я для нього куховарила.

— От зараза,— похитав головою Федя.— І не соромно?

Джекі підступно посміхнулася йому й знову обернулася до Данила. Її золотаво-зелені очі — очі Агнеси — виблискували правдивою радістю, та й уся вона здавалася Данилові якоюсь неземною — яскравою, променистою, теплою. Він навіть не помічав грона залізних сережок і шпичаків — і в цей момент Данилові дуже захотілося торкнутися її блідої щоки, розпатланого волосся, пригорнути її... Він розгублено всміхнувся, сам не розуміючи, що відбувається, і в цю мить почув:

— Вона не Агнеса, єслі шо.

Вся чарівність і ніжність моменту зникла, і навіть Джекі знову стала звичайним вертким дівчиськом з дядькового будинку.

Федя стиснув губи, його погляд потемнішав і став таким самим похмурим, як у Тео. Він схрестив руки на грудях і роздивлявся їх з Джекі з презирством, наче злочинців, яких заскочив на місці. Що це означає? Данило звів брови. Його приятель тим часом злегка втягнув щоки й відкинув голову назад, вираз його обличчя став підкреслено-байдужим. Що ж, усе очевидно. І він ще читатиме йому нотації?!

— Я знаю, що вона не Агнеса,— ледве стримуючи посмішку, відповів Данило.— А ти чого так напружився?

Джекі, яка весь час стояла до Феді спиною, круто обернулася й окинула його зацікавленим поглядом. Федя звів брови й безглуздо всміхнувся, ніби почув на свою адресу вкрай дивне й безпідставне звинувачення.

— Я?! Напружився? Та де! — тепер він шкірив зуби у фальшивій усмішці.— Просто ти так дивно на неї витріщився.

— Ага. До речі, я теж знаю тебе двадцять років,— посміхнувся Данило.

— Ну, витріщився — й витріщився,— кокетливо вигнула брови Джекі.— Мені сподобалося.

Федя закотив очі й цокнув язиком.

— Я пішов, любі друзі. Треба відписати редакторці.

Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима — чи то спеціально, чи то дійсно ненавмисно. Данило й Джекі перезирнулися, дівчина загадково посміхалася.

— Я щось проґавив?

Джекі знизала плечима. Данило нарешті звернув увагу на дерев’яну скриню, яку залишив його приятель. Навіть не придивляючись, він одразу ж упізнав на вікові знайомий герб. Ця річ належала Яблонським.

— Що це? — він обернувся до Джекі.— Де ви це взяли?

Дівчина підійшла до нього й присіла поруч.

— Та після того нічного мужика ми вирішили перевірити всі закапелки. Федя відкопав цю скриню у правій вежі... ой! Ти ж узагалі нічого не знаєш...

Двадцять хвилин Джекі невтомно розповідала про всі їхні пригоди. Від такої кількості інформації мозок Данила мало не вибухнув, а дівчина все сипала й сипала новими сюрпризами: то потоп, то втеча Маріанни, то чувак у підвалі, то будинок, якому потрібно сподобатися... Джекі тараторила так швидко й емоційно, що після стриманого аристократичного Леобурга сприймати це було вкрай важко. А найбільше шокувала новина про те, куди насправді подівся Едвард Яблонський. Данило ошелешено видихнув, а Джекі залізла в шафу, витягла зі сховку синій зошит і продемонструвала списані сторінки.

— Ото й усе, а потім Федя запропонував залізти у праву вежу й понишпорити там. Сьогодні з підвалу піднялися — виявляється, хтось ізсередини підпер клямку дверей, які ведуть туди з другого поверху! І якби ми не дізналися про хід, то не потрапили б туди ніколи. Там і знайшли цю скриню,— перевела дух дівчина.— Тільки незрозуміло, як відчинити, бо замка щось не видно!

— Це ж леобурзька річ,— усміхнувся Данило, роздивляючись знахідку.— Тут має бути секрет.

Оглянувши всі кути скрині та гравіювання, він знайшов тонкий шпичак у ледь помітному отворі позаду. Данило дістав його й покрутив у руках. Схоже на стило для планшета — ця штука тут явно не просто так.

— Дивись, а це що? — Джекі вказала пальцем на круглий отвір на бічній стінці.

Данило спантеличено насупився й встромив туди «стилос». Усередині скрині почулося кілька клацань, ніби спрацювали невидимі шестерні, й віко повільно піднялося вгору.

— Ого! — вражено видихнула Джекі.— Ну ти даєш, ми б і не здогадалися...

— Припини. Просто пожив трохи «по той бік»,— зніяковів Данило.— Гаразд, ходімо в їдальню, а то Федя нервує.

Джекі звела на нього зацікавлений, грайливий погляд.

— Тобі теж так здалося?

Данило всміхнувся й похитав головою. Звісно, він не сказав би, що вперше, ще з часів старшої школи, помітив у Феді спалах явних, відчутних, справжнісіньких ревнощів. Він не знав, що відбувалося між ними під час його відсутності, і, цілком імовірно, йому все примарилося. Але якщо він усе ж таки має рацію, давати дівчині такий козир проти свого найкращого друга було б неприпустимо.

— Не знаю,— Данило знизав плечима.— Ходімо.

Джекі тільки розчаровано зітхнула.

Коли вони спустилися у вітальню, Федя сидів на дивані й похмуро перебирав непотріб з вежі. Тут було кілька потертих зошитів і книжок у шкіряній палітурці, якесь залізяччя, але загалом — нічого незвичайного. Данилові здалося, що Федя перебирає все механічно, навіть