Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

1 376
0
14.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розплата" автора Дмитро Олексійович Міщенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 123
Перейти на сторінку:
що з полуночі прийшли, — ось що мене цікавить.

— Про недобитих теж не варто забувати, привідцю, — посміливішали терхани. — У Дикуші як сидів, так і понині сидить тиверський князь Радим, ті з наших, що поверталися з-під Волина, подейкують: знову поновлює заступ. Тут, на Тивері, гасає з кінними тисячами молодший брат його § завдає нам доволі відчутного урону, у Черні сидить інший княжий родак — воєвода Велемудр, а з ним ховається за стінами уся окольна Тивер.

— І те ще візьми на карб, — додали інші, — нам погрожують не лише з полуночі, зі сходу також. Одразу за Дністром стоять улицькі кінні тисячі й ждуть повеління, коли рушити на нас. Удар їхній, як і недобитих тиверців, буде ударом у спину. А то немало важитиме.

Дандала не втішила бесіда з терханами. Бачив, уже цих звідів досить, аби впевнитись: Апсих не так уже й мудро вчинив, пославши Форисина на Дулібію і її стольний город; схоже, що поділив турми на дві нерівні раті і тим самим надав антам можливість упоратися з одною, а затим і з другою. Форисин звідти шле гінців і просить помочі: дулібів, що заперлися в Волині, не встиг доконати, об’явилися древляни, а з ними — товписька піших дулібів, і тут, на Тивері, обступають їх звідусіль антські тисячі. Що ж робити? Зголоситися з кондиціями, що їх приніс від антів Таргіт, і замиритися? Пробі, то ж ганьба. Чи авари поступалися колись тим, чим заволоділи вже? Вітець завжди і всім казав: «Де побували аварські коні, та земля належить аварам». Як же може поступитися Тивер’ю, коли вона затоплена його тридцятитисячною раттю? Жарти хіба, тридцятитисячною!

Груди розпирала злість, і рука поривалася до меча, та спливали в пам’яті щойно почуті звіди і змушували гасити в собі тоті поривання.

«Усі застерігають. А чого? Мушу знати, аби бути твердим у намірах своїх і домогтися того, чого хочу».

— Послухи наші, звідуни є серед антів?

— Послухів немає, а звідунів послали.

— Повеліваю: довідатись, і то найближчим часом, скільки тих антів, що прийшли з полуночі, і скільки тих, що погрожують зі сходу. Це має зараз першорядну вагу. Ідіть і дійте, а Таргіта знов пошліть до мене.

Так буде найліпше. Доки його повірений у сольських ділах поратиметься з антами, він, привідця аварських турм, упорається з трьома найважливішими в сім поході ділами. Найперше — довідається, яка в антів сила. Друге, що вдіє, — пошле гінців до Форисина й повелить йому, хай залишить у спокої Волин і тих, що в Волині, й кине турми на древлян; коли не зможе погромити їх, хай стримає, сила у нього немала, аби впоратися з цим. А тим часом він, Дандал, вчинить третю і найзначимішу акцію: погромить до решти тих тиверців, що тримають ще в руках мечі, і посяде всю Тивер.

Не одкривався перед Таргітом помислами своїми, не мав навіть такого наміру — одкриватися, та радості сердечної, видно, не зумів приховати, а тим паче збуяності; Таргіт кинув на нього набитий за довгі літа позирк очей своїх і зачудувався.

— Дивуєшся, чого знову покликав?

— І дивуюсь, і радію, привідцю. Не інакше як є втішні для всіх нас вісті.

— Ні, старче. Є всього лиш втішна мисль. Аби примусити антів бути зговірливішими на перетрактаціях, затягни їх, і по можливості надовше.

Таргіт не поспішає казати: «Гаразд», як не поспішає й лякатися того, що повеліває Дандал.

— Коли привідця наших турм намислив піти стопами вітця свого — пошити антів у бевзі і тим самим узяти над ними гору, то, може, він і мені, котрий здійснюватиме його волю, сказав би, що ховається за цим його умислом.

— Дуже багато, Таргіте, — зважився поділитися деякими з своїх замислів. — Перш ніж сказати тобі, пристаю чи не пристаю я на вимоги антів, маю знати, скільки їх. Отож до того, що виголосив тільки-но, буде ще одне повеління: пильніше приглядайся, скільки з київським князем привідців, хто вони. Не завадить, коли супровід твій робитиме те саме серед підлеглих антських князів. Підлеглі завжди бувають довірливіші і доступніші, ніж привідці.

Таргіт посідав у каганаті те саме місце, що й Світозар у Києві: нарівні з каганом, а тим паче у відсутність кагана, мав вирішувати справи війни і миру. Та що вдіє, коли у вершителі долі родів аварських пнеться найстарший каганів син, привідця походу і найвірогідніший каган у не далекім часі? Має прислухатися до його повелінь і вибирати щось середнє між істиною і повелінням.

— Я цілком згоден з тобою, сину мудрого серед мудрих вітця: на те, щоб пересвідчитися, скільки антів, потрібен час. Та як затягнемо перетрактації, коли анти сказали вже: або — або? Лишається єдине: висунути інші кондиції. Якими вони можуть бути за цим разом?

— Це вже ти думай.

— Я думав, достойний, та ба, нічого втішного не спливає на думку. Хіба на таку підемо поступку: Дулібія хай буде неподільно наша, аварська, а Тивер платитиме нам лише данину. В усьому іншому дозволимо їй бути непідвладною: мати своїх князів, свої покони і закони.

— Ні. Про це забудь, такого і в мислі собі не бери. Був аж надто твердий у намірах своїх, одначе й Таргіт не мав куди відступати.

— Достойний, — усовіщав Дандала, мов пустотливого сина. — Чи в тих, що платять данину, важко забрати згодом і все інше?

Мабуть, певен був, не сьогодні, то завтра Дандал піде й на ці поступки. Дивився на нього вичікувально і ждав.

Минув день, минув другий, третій пішов, а від аварів ані сольства, ані нагадування через нарочитих, що перетрактацій більше не буде.

«Усе ще міркують, якого берега триматися їм у розмові з антами, — питав сам себе Світозар, — чи, навпаки, надумалися й кладуть край усяким розмовам? Повинні б сказати, що не можуть погодитися з кондиціями антів і кладуть край перетрактаціям… А втім, від кого я сподіваюся чеснот?»

Князі хвилювалися вже: чи не водять їх обри за ніс? Доки сидять тут, у таборі київського князя, та ждуть на аварське сольство, там, за Дністром, гляди, гуртується супроти їхньої раті сила, спроможна завдати несподіваного удару. Треба б бути вже серед своїх воїв, подумати, як боронитимуться, коли підуть. Мати ратників в одному, другому, десятому місці й удавати, що погрожують обрам звідусіль, — одне, а погрожувати по-справжньому — зовсім інше. Може, час зосередити свою

1 ... 48 49 50 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"