Читати книгу - "Завтра будуть коти"

— Тим паче! Уяви, Патрісіє, коли тебе позбавляють задоволення їсти справжню їжу і мати сексуальні бажання, тобі нав’язують господаря, ім’я, місце. А вам ми здаємося зверхніми! Я вважаю, що ми не настільки злопам’ятні до істот, зобов’язаних нам служити.

— А хто вам сказав, що люди зобов’язані вам служити?

— Але ж вони наші… слуги.

— Ні.

— Перепрошую?

— Більшість людей вважають себе вашими господарями і вашими господинями.

Мені не почулося?

— Але вони…

— Я думаю, що жоден вид тварин вид не має права володіти іншим видом. Земля належить однаковою мірою всім формам життя, тваринним чи рослинним, які її населяють. І жоден вид об’єктивно не має права оголошувати себе «вищим, ніж інші». Ні люди, ні коти.

— Визнай хоча б, Патрісіє, що люди не такі витончені, як коти. Вони помічають так мало речей. У них атрофовані відчуття. Вони не бачать вночі.

— Це правда. Вони бачать лише обмежений спектр кольорів. Не чують ультразвуків. Не вловлюють магнетичні поля чи переміщення енергії.

— Так. Саме так.

— Але це не означає, що ми нижчі, це тільки означає, що ми інші. Справді, у моєму розумі всі тваринні види доповнюють один одного, звідси моє постійне захоплення надзвичайним біорозмаїттям цієї планети. Ці тисячі різноманітних видів комах, ссавців, птахів, риб, рослин є для мене тим, що найважливіше зберегти.

— Якщо ми не діятимемо разом, люди і коти, біорозмаїття значно скоротиться. Щури знищать види, які видаватимуться їм конкурентами. Тому, будь ласка, Патрісіє, оскільки нам вдалося порозмовляти, поясни нинішню ситуацію своїм побратимам, щоб нам разом вдалося врятувати те, що може бути врятованим.

Патрісія погоджується і обіцяє взятися до діла відразу як прокинеться.

Решту ночі я провела з солодким почуттям виконаного обов’язку.

Нарешті.

26. Лісова дипломатія

Коли розплющую очі, Піфагор сидить навпроти мене. І уважно на мене дивиться.

— Мені вдалося! Я знайшла перехідник, я розмовляла з жінкою. Все їй розповіла.

Він, здається, не здивований, далі вилизує лапу.

— Я знаю, — каже. — Тут усі про це говорять.

— Патрісія прийшла?

— Так.

— І передала мої вказівки?

— Майже.

— Майже?

— Твоя Патрісія здатна контактувати з розумом тварин, та, на жаль, у неї комунікативні проблеми зі своїми одноплемінниками.

Він веде мене до місця, звідки я можу побачити Патрісію.

Це вона. На ній барвистий одяг з пір’ям. Її тіло вкрите брязкітливою біжутерією. Але коли вона відкриває рота, звідти не долинає жодного звуку.

— Вона німа, — пояснює мені Піфагор.

— Не розумію, — кажу. — У світі розумів вона…

— Вона розвинула дар спілкування у світі розумів саме тому, що не може спілкуватися у світі людей. Це називається «компенсація». У їхньому світі вона має свою функцію…

— Шаманка.

— Я б сказав — чаклунка. Подивився в інтернеті, що про неї говорять. Вона наче божевільна Нового часу, яка живе сама у порожньому будинку. Вона глухоніма. Люди приходять до неї і просять поворожити, прочитати їхнє майбутнє з долоні. Вона контактує з ними за допомогою письма. Але кажуть, що вона неодноразово потрапляла до психіатричної лікарні, а також було кілька скарг на неї за шахрайство.

— То що, вона — божевільна?

— У кожному разі її складно сприймати серйозно.

Я подумала, що мені нарешті все вдалося, але я лише спромоглася поспілкуватися з людиною, котра не вміє розмовляти зі своїми одноплемінниками!

— То що, це поразка?

Піфагор не поділяє мого розчарування.

— Не зовсім. Патрісія знає мову жестів. Вона спілкується за допомогою рук, а дівчинка перекладає їх людською мовою. Це швидше, ніж писати. Вона говорить досить адекватно, щоб привернути увагу інших.

— Господи, зі всіма тими посередниками не так вже й легко передати наше послання!

— Диво вже те, що тобі вдалося здійснити цей подвиг, — визнає Піфагор, підморгуючи мені (ще один людський жест).

Він вміє підморгувати одним оком, і це просто вражає! Намагаюся зробити так само, але мені не вдається. Я далі спостерігаю за Патрісією, яка спілкується своїми дивними рухами рук. Юні дикуни нарешті збираються для спільного обговорення. Ватажок у намисті зі щурячих голів лютує, тицяє пальцем у Наталі і її сестру, які відповідають йому так само розгнівано. Патрісія і перекладачка слідкують за їхнім діалогом за допомогою жестів. Людський ватажок показує на мене п’ястуком і вороже шкіриться.

Врешті за сигналом більшість людей підносять руки.

— Що вони роблять? — питаю Піфагора.

— Голосують. Аби знати думку більшості, що слід робити зараз.

— І що каже більшість?

— Не знаю. Їхні думки розділилися. Мені здається, що тих, хто готовий йти на Лебединий острів, стільки ж, скільки й не готових.

Раптом почувся дзвін. Загальна тривога. Піфагор аналізує ситуацію і пояснює мені, що пацюків стало так багато, що вони можуть собі дозволити принести в жертву сотню-другу, щоб перебратися через рови, заповнені нафтою, які захищають табір.

Щури-камікадзе!

Після першої хвилі паніки молоді люди опановують себе і організовуються. Вони знову одягають протигази і захисні комбінезони. Луки, рушниці, гранати — все стане в пригоді, щоб відбити колону агресорів, які ніби течуть сірою смугою, як волохатий струмок. Кількість щурів-загарбників зовсім не зменшується.

Ця атака доводить необхідність негайного відбуття з цього сховку у Венсенському лісі. Тепер немислимо залишатися тут. Група молодих людей беруться збирати валізи і торби.

— Думаєш, вони зрозуміли, що треба йти на Лебединий острів? — питаю у свого компаньйона в цій небезпечній пригоді.

— Хай там як, я не знаю, куди б іще вони могли піти.

Більшість підлітків йдуть на галявину і відкривають вантажівки, легкові машини, мотоцикли, велосипеди, замасковані в заростях. Майже весь цей транспорт, прикрашений списами й ножами на бамперах, в поганому стані.

Це, мабуть, відремонтовані та пофарбовані каркаси, зібрані на об’їзній дорозі.

Нас з Піфагором посадили в легку вантажівку разом з Наталі, її сестрою та Патрісією. Водій — дуже молодий. Усі машини вервечкою просуваються лісом. Над нафтовим ровом опущено міст, і наша процесія прямує цим єдиним переходом.

Наталі вимовляє моє ім’я та ім’я Патрісії. Повертаю до неї голову. Гадаю, вона зрозуміла, що я зробила у хмарі розумів. Її голос здається захопленим. Тоді я усвідомлюю, що, можливо, здійснила щось історичне. Але наразі є речі значно терміновіші: наша вантажівка має проблеми з двигуном і зупиняється. Юний водій намагається знову з’єднати контакт — дарма. Автівка більше не їде. Пацюки наздоганяють нас, і одному навіть вдається залізти через велику діру в підлозі. Я стрибаю на нього, йому кінець. На біду, дірка в підлозі така велика, що я провалююсь крізь