Читати книгу - "Любов дика та прекрасна"

— Та годі, кузене, — заспокійливо мовив король. — Не гнівайся на Кат. Вона просто чудово виконувала свій обов’язок перед королем. — Він переможно всміхнувся графові й, узявши за руку, повів його до передпокою. — Випиймо-но потрошку, Патрику. У твоєї дружини є просто на диво добре віскі.

Заціпеніла, Кат стала далі готуватися до сну. Вона була рада, що відпустила Еллі на цей вечір. Служниця б намагалася допомогти їй і лише погіршила б усе. Ногою відкинувши геть спідницю, вона натягла через голову шовкову сорочку й вляглася на своє ліжко. Із сусідньої кімнати до неї долинали тихий гомін голосів і дзвін кришталевих келихів.

Вона не пам’ятала, як заснула, коли раптом відчула ляпас по стегну й почула Патриків голос — від випитого язик у нього заплітався:

— Прокидайтеся, шановна повіє! До вас тут двоє відвідувачів! Розгнівана, вона схопилася на ноги.

— Ти п’яний! Ви обидва понапивалися! Забирайтеся з моєї спальні! Бачити жодного з вас не можу!

— Не такі вже ми п’яні, щоб не відтикати тебе! Еге, кузене Джеймі? — схопившись за ліф її нічної сорочки, Патрик розпанахав її до самісінького долу, зірвав із неї дві половини й пожбурив їх через усю кімнату. — Шуруй до ліжка, моя кохана доброчесна дружино, і розсувай ноги перед королем. Ти ж таке вже робила, і робила дуже добре — так стверджує наш кузен-король. — Він штовхнув її назад на ліжко, і не встигла вона заперечити, як король уже опинився на ній і, хоч би як вона намагалася звільнитися, оволодів її тілом.

Кат не була готова до такого силування, не бажала його. Для неї все це скидалося на віроломне зґвалтування. Вона несамовито пручалася під Джеймсом, лише посилюючи цим його бажання. Він швидко скінчив. Скотившись із неї, король промовив:

— Твоя черга, Патрику, — і незчулася вражена Кат, як ії чоловік видерся на неї й проштовхнувся глибоко всередину.

Вона почула свій власний крик.

Її стегна були липкі від сімені іншого чоловіка, і все ж він узяв її. Обурена, вона як могла пручалася, проте від удару в обличчя знепритомніла. Усю ніч вони по черзі ґвалтували її та пили її віскі, доки нарешті в найтемнішу нічну годину, перед світанком, п’яний Джеймс Стюарт не повернувся до своєї кімнати крізь таємний прохід, а п’янючий граф Ґленкірка не впав у глибокий сон.

Спершу Кат лежала тихесенько, побоюючись розбудити його. Потім, переконавшись, що він таки справді заснув, вона поволі виповзла з ліжка. Тихо, пересилюючи біль, вона перетнула кімнату, поворушила вугілля й, додавши трохи дров, нагріла над вогнищем підвісний чайник. Далі налила води в невеликий глечик, узяла шматок мила та грубу лляну тканину й стала розтирати себе так, неначе намагалася здерти шкіру. Після цього витягла з валізи біля ліжка вовняні бриджі, шовкову сорочку для верхової їзди й картатий камзол. Одягнувшись і взувши чоботи, вона взяла хутряну накидку та мовчки вийшла з кімнати.

Ще не розвиднілося, коли Кат увійшла до стайні. Хлопчик-вартовий міцно спав, наполовину закопавшись у купу соломи. Графиня не ризикнула взяти Бану, бо на білій кобилі була б надто помітною. Крадькома вивівши мерина Орла зі стайні, вона всілася на нього і, загорнувшись у плащ, рушила просто до головного виходу із замка.

— Посильний для Леслі з Ґленкірка, — прохрипіла вона низьким голосом.

— Проїжджай, — мовив солдат, радіючи, що йому самому нікуди не треба цієї ранньої години.

Вона прямувала на південь, трохи відхиляючись на схід і тримаючись подалі від головних шляхів. Катріона не відчувала ані кусючого холоду, ані ясного сонячного світла. Не знала ані голоду, ані спраги. Кілька разів вона зупинялася, щоб напоїти коня й дати йому віддихатись, а коли настав вечір, замислилася над тим, де вона є. Швидко зорієнтувавшись, Кат повернула до маленького монастиря, де попрохала притулку на ніч. Уставши з першим променем сонця, вона дала золоту монету враженій черниці, що сторожувала біля воріт, і, сівши на Орла, продовжила свою путь.

Опівдні її помітили двоє вершників. Кат підострожила коня й помчала чвалом, але місцевість була їй незнайома, тож її швидко наздогнали. Графиня опинилася перед двома молодими бородатими прикордонниками, що розглядали її з ласими усмішками.

— Не знаю навіть, що й краще, — сказав вищий із них, — кінь чи жінка.

— Кінь твій, друзяко, — відповів його товариш. — А я візьму собі жінку!

— Спробуйте лишень торкнутися мене, і ви страшенно пожалкуєте, — гаркнула вона на них. — Я їду в Ермітаж, до лорда Босвелла!

— Ти не знайдеш графа в Ермітажі, — відповів високий прикордонник. — Він у своїй хатині в Чевіоті.

— Далеко звідси?

— Дві години верхи, любенька. Але якщо хочеш переспати з кимось із Гепбернів, мій батько походить із цього роду, буду радий допомогти.

Кат випросталася в сідлі і, спокійно дивлячись на двох чоловіків, холодно промовила:

— Проведіть мене до лорда Босвелла, бо дуже пошкодуєте, коли він дізнається, що ви не лише затримали мене, а ще й відмовилися мені допомогти.

Щось у її голосі підказало їм, що вона не блефує.

— їдь за нами, — мовив високий чоловік. Розвернувши коней, вони поскакали чвалом. За дві години, як і обіцяли, вони добулися до невеликого будиночка, добре прихованого поміж гір. На стукіт копит двері відчинилися, і до них вийшов сам граф Босвелл. Високий заговорив:

— Мілорде, ми зустріли цю молодицю години за дві звідси, вона прямувала до Ермітажу. Коли пояснила, що шукає вас, ми привезли її сюди. Сподіваюся, учинили правильно.

Босвелл підійшов до Орла і, простягнувши руку, скинув відлогу плаща, під яким ховалася вершниця.

— Кат! — видихнув він.

Дві великі сльози скотилися по її щоках.

— Допоможи мені, Френсісе, — благально промовила вона, простягаючи до нього руки. — Будь ласка, допоможи мені! — І, знепритомнівши, упала із сідла йому в руки.

Ніжно підхопивши її, він повернувся до двох вражених чоловіків.

— Ви слушно вчинили, привівши цю леді до мене. Але пам’ятайте, хлопці: ви її не бачили. Коли зможу вам чимось віддячити, віддячу неодмінно.

І він швидко повернувся до будинку зі своєю дорогоцінною ношею.

Частина III

Некоронований король

Розділ 22

Френсіс Гепберн саме ©влаштувався наодинці у своїй мисливській хатині. Іноді він уникав товариства побратимів, утікав у відлюддя, щоб оновитися й духовно, і фізично. Так йому вдавалося зберегти здоровий глузд у світі, який то захоплювався ним, то боявся його. Граф полюбляв зимові місяці й уже кілька тижнів насолоджувався ними на самоті.

Тепер його спокій