Читати книгу - "Там, у темній річці"

— Ніхто проти нас не позивався. Взагалі немає жодного позову. Вона живе в нас уже два місяці, а цей тип постійно навідується. Він приходить і дивиться на неї, при цьому не заявляючи на неї своїх прав, але й не відмовляючись від них. Із кожним його візитом я очікую, що він нарешті хоч якось визначиться, але він — ні пари з вуст. Я не хочу тиснути на нього у цій справі — мені геть не потрібен судовий позов. Водночас він не може відкрито заявити: «Вона — моя дочка», — бо чудово розуміє, що це може виявитися помилкою. Я б краще взагалі його не турбував, але ця ситуація стає дуже незручною. Моя дружина…

— А що ваша дружина?

— Моя дружина вважає, що ця ситуація залишається невизначеною тільки тому, що поки що не знайшли його дочку. Ми щодня очікували почути, що дитину знайшли, принаймні виловили з річки її тіло, але наші очікування виявилися марними. Ми вже починаємо відчувати дискомфорт від того, що ця справа так довго не розв'язується, але Гелені його шкода. Вона знає, як пригнічує втрата рідної дитини. Гелена терпить його регулярні візити, хоча вони вже перетнули межу пристойності. Його дитина розчинилась у повітрі, і я боюся, що у своєму журливому відчаї він піддасться грі власного розуму, який остаточно переконає його в тому, що Амелія — таки його дочка. Горе — страшна сила, і хтозна, до чого може дійти людина, яка втратила єдину дитину. Людина може напридумувати собі що завгодно, перш ніж повірити, що її дитя втрачене назавжди.

— Ви дуже добре розумієте хід його думок і психологічний стан, містере Вон. Та нам потрібно спочатку дослідити факти стосовно цієї справи, адже тільки вони мають юридичну силу, і побачити, на що він може розраховувати в разі подання позову, щоб, якщо до цього дійде, ми були готові. До речі, а що сама дитина каже з цього приводу?

— Нічого. Вона не говорить.

Містер Монтґомері спокійно кивнув, ніби така поведінка була цілком природною.

— А до того, як її від вас забрали, вона говорила?

Вон підтвердив.

— А дитина містера Армстронга? Вона вміла говорити?

— Так.

— Розумію. Нагадую вам, щоб ви не ображались, якщо я говоритиму про Амелію як про заблукалий вантаж, який повернувся до власника — це пов'язано з попереднім досвідом. Як мені відомо, у таких ситуаціях найважливішими є обставини, за яких вантаж зник, й обставини, за яких він повернувся. Саме ці дві речі дають найбільше інформації про той період, коли вантаж перебував деінде. Максимально докладного опису вантажу до зникнення та після повернення зазвичай достатньо, щоб пролити світло на цю складну проблему й достеменно встановити право власності.

Він перейшов до опитування. Спитав про Амелію до викрадення. Про обставини зникнення Еліс Армстронг. Про обставини, за яких був віднайдений вантаж «Амелія» — він повторив це формулювання декілька разів, роблячи на ньому особливий наголос. Записав усі дані й кивнув.

— Як би там не було, та дочка Армстронга зникла без сліду. Таке буває. Ваша ж, навпаки, зненацька повернулася. А це вже незвично. Де дівчинка перебувала? Чому вона повернулася, або її повернули, саме зараз? На ці запитання немає відповідей. Краще було б, якби вони були. Та якщо вже відповіді відсутні, нам треба покладатися на інші докази. Маєте фотографії Амелії до зникнення?

— Так.

— І вона тепер схожа на ці фотографії?

Вон стенув плечима.

— Гадаю, що так… Як може бути схожа чотирирічна дівчинка на себе у два роки.

— І це означає?..

— Материнське око впевнене, що це одна й та сама дитина.

— А як щодо іншого, більш неупередженого ока?

Вон забарився з відповіддю, а Монтґомері, наче не помітивши цієї паузи, вів своє:

— Я повністю поділяю вашу думку щодо дітей. Вони змінюються. Втрачений у середу вантаж сиру, коли знайдеться в суботу, навряд чи перетвориться на тютюн, але дитина — це ж зовсім інше. Тут я на вашому боці. Але, про всяк випадок, тримайте фотографії в надійному місці й записуйте кожний доказ, навіть найменшу деталь, яка засвідчить, що ця Амелія і Амелія дворічної давнини — це одна й та сама дівчинка. Краще бути у повній готовності.

Він глянув на понуре обличчя відвідувача і додав:

— Крім того, містере Вон, моя вам порада — не переймайтеся щодо молодого Армстронга. І місіс Вон скажіть, щоб теж не переймалася. За вас хвилюються Монтґомері і Мітчел. Ми приглянемо за всім — заради вас і заради Амелії. Бо на вашому боці одна перевага, але дуже велика перевага.

— І що ж це?

— Якщо справа дійде до суду, її розгляд буде затяжним і дуже повільним. Ви чули про «Великий позов щодо Темзи», ініційований Короною проти Лондонської корпорації?

— Зізнаюся, про таке я не чув.

— Цей позов стосувався права володіння рікою. З боку Корони стверджували: якщо Темзою подорожує королева, і ріка — важливий стратегічний об'єкт, то вона має належати Короні. Зі свого боку, Лондонська корпорація заявляла, що, оскільки всі вантажні перевезення вниз і вгору течією здійснюються під її юрисдикцією, то Темзою має володіти вона.

— І чим усе закінчилося? Хто ж володар Темзи?

— Вони сперечалися десь років десять, й упродовж усіх цих років знаходили нові аргументи! Що таке ріка? Це вода. А що таке вода? Це, власне, дощ. А що таке дощ? Він залежить від погоди. А хто керує погодою? Та хмаринка, що пропливає зараз у вас над головою, де саме вона проллється дощем? На одному боці, або на іншому, або взагалі — у річку. Хмари носить вітром, який не підкоряється взагалі нікому, і вони перетинають державні кордони без жодних паспортів. Дощ із цієї хмаринки може впасти в Оксфордширі чи у Беркширі, а може, як ми знаємо, перетнути море й облити мамзелів у Парижі. А той дощ, що наповнює Темзу, може прибути сюди звідки завгодно. З Іспанії, чи з Росії, та навіть із Занзібару! Якщо взагалі у Занзібарі бувають хмари. Ні, дощ не може належати нікому — чи то англійській королеві, чи то лондонській корпорації. Це така сама нісенітниця, як піймати блискавку та покласти у банківський сейф. Але це не заважає їм судитися!

На обличчі Монтґомері з'явився невеличкий натяк на щиру радість. Уперше