Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Коханці юстиції 📚 - Українською

Читати книгу - "Коханці юстиції"

321
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коханці юстиції" автора Юрій Ігорович Андрухович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 55
Перейти на сторінку:
він міг собі дозволити значно прогресивніше широкоформатне. «А вже ті кольори! — захоплювалася мама зображувальною силою широкого формату. — Яка краса! Я навіть не можу вам передати!» Вона була дещо екзальтованою — мабуть, унаслідок юності.

3

До певного часу мої батьки ходили в кіно без мене. Я знав про ті їхні виправи й часом ображався. Ні, я, звичайно, розумів, що кіно належить дорослим. Але я не завжди бажав із цим миритися. Як тільки пані Ірена підозріло-улесливим тоном починала обіцяти, що «в неділю по обіді ми підемо знаєш куди? до парку!», я вмить насуплювався. Сама вона ходила на ті ж таки фільми, що й син із невісткою, але на денні сеанси по буднях — поки я карався й мучився в дитсадку.

Фільми були подіями, вони знаменували собою шляхи життя, ніби якісь визначні біографічні віхи. Після кожного перегляду батьки, й особливо тато, збуджено ділилися враженнями. Це відбувалося передусім під час якихось чергових застіль у ширшому товаристві. Завдяки цьому я всіма нашорошеними вухами та увімкненими на повну фантазіями трохи долучався до тем і сюжетів. Виходило так, що я все ж уривав для себе якісь фрагментики того тимчасово закритого для мене буття.

Я запам’ятовував назви. Так ніби то я їх вигадував. «„Чудова сімка“, — повторював я за татом. — „Багдадський злодій“».

1965 року всі говорили про «Цей шалений, шалений, шалений світ».

1966-го про «Тіні забутих предків».

1966-го про «Королеву Шантеклера».

У першому з них ціла ватага якихось недоумків поспішала наввипередки до скарбу з пачками грошей. «Під великим дубль-ве», — розголошував тато кому лиш міг таємницю схованки.

У другому якусь тітку показали на весь екран зовсім голою, через що фільм невдовзі було заборонено, а режисера кинуто за ґрати.

Третій також був до шістнадцяти, і в ньому засвітилася знана шпигунка Мата Харі, яка зіграла себе саму. Проте жіноцтво взяло приклад не з неї й відразу ж почало практикувати святкові укладки а-ля Сара Монтьєль.

4

До «Космосу» мене вперше взяли на «Закон Антарктиди». Це означало революцію відразу в кількох сенсах. По-перше, я нарешті не з чиїхось оповідей, а всіма власними рецепторами пізнав, що таке широкоформатний, — і затрепетав від захвату, бо мене всього аж накрило його безмежністю. По-друге, ми нарешті вибралися на недільний пополудневий сеанс усі вчотирьох, цілою родиною, сім’єю — ланкою суспільства, без жодних поділів та відволікальних маневрів на зразок відвідин парку з його вічно одними й тими ж каруселями та гіпсовими оленями. По-третє, в дитсадку я протягом не одного наступного тижня тільки й робив, що переповідав «Закон Антарктиди». Більшість епізодів я вигадував. Так у мені зароджувався оповідач.

Після «Закону Антарктиди» наші цілородинні виправи до «Космосу» кілька разів повторились. Американські «Джунґлі» (я помилково і майже в риму називав їх «Мауґлі»), зроблені ще 1942 року і врешті допущені до екранів нашого міста з усією своєю різнобарвно-анімалістичною екзотикою, зміг затьмарити лише так само американський «Спартак» з боями ґладіаторів, масовими батальними сценами та фантастичною ямкою на підборідді в Кірка Дуґласа. Ще пригадую «Сон» (теж кольоровий) про молодого Шевченка — головно завдяки тому, що пані Ірена весь час плакала і шморгала носом. Вона не могла не захлипати, щойно торкнувшися бодай чогось, пов’язаного з Шевченком.

Сльози, переважно жіночі, були загалом невід’ємним атрибутом тодішніх показів, надто ж коли йшлося про кіно з Індії. Його любили всі жінки, і мама не здавалася винятком. Станом на кінець 60-х вона, часом затягуючи тата, але здебільшого обходячись і без нього, ретельно відплакала «Поему в камені», «Квітку і камінь», «Анупаму», «Любов у Кашмірі» та багато чого ще. Мені так само випадала нагода супроводити її в той особливо чуттєвий світ — принаймні двічі. Один фільм називався «Хамраз», а другий «Сангам», і я досі не знаю, що означали ті назви.

Бо так ми тоді жили: трохи в реалі, а трохи в кінематографі, всерйоз узалежнені від альтернативних відчуттів, яких нам не давала вся та дійсність.

Тож Він чудово знав, як йому з нами бути. І Він уже йшов до нас, наближався, проходив інстанції, російський дубляж, цензуру та інші неприємності — ні з чим дотеперішнім незрівнянний, великий, жахливий, моторошний, ґантастичний, ґантомний.

5

1960-ті прорізаються з пам’яті не тільки кінофільмами й «Космосом». І не лише космонавтами, з яких першу одинадцятку я міг, не збиваючись, перелічити навіть спросоння, розбуджений посеред глупої ночі.

І не вічно одними й тими ж парковими каруселями, до яких пані Ірена вигулювала мене по неділях.

Бували й деякі інші маршрути.

Наприклад, у гості до Дзюні Стрончевської.

Або до батьків пані Ірени. Вони лежали на старому цвинтарі поруч себе — мої прабабця і прадід. І це був ще один маршрут — повз колишню лютеранську церкву, натоді дитячу спортивно-гімнастичну школу. При цьому я щоразу чув одну й ту ж леґенду про фатальне кохання композитора Дениса Січинського, що його пропозицію руки та серця мама пані Ірени, виявляється, рішуче відхилила. За це Січинський (не терорист Мирослав, убивця графа Потоцького, а терориста далекий родич) присвятив прабабці романс «Як почуєш вночі» й невдовзі помер у просяклих паличкою Коха вогких стінах готелю «Бристоль», де йому, бездомному, надано було останній притулок. Порівняно з таким невдахою моїх прабатьків можна було вважати людьми цілком незле влаштованими й забезпеченими. Згодом, уже на цвинтарі, все помінялося місцями: гробниця композитора виявилася значно показнішою і тривкішою за місце вічного спочинку його прекрасної дами. Останнього вже просто не знайти, його стерто з лиця землі під час плюндрування цвинтаря в пізніші сімдесяті. Тобто не харпак-музикант, а його пасія зі своїм чоловіком виявилися в остаточному підсумку бездомними, а точніше, бездомовинними. Як і більшість інших неVIP-ів з того цвинтаря.

Але я починав про Дзюню Стрончевську — схожу на північноамериканську вивірку дрібну сіру старушенцію з різкими смиканими гримасами. В рукаві вона мала звичку носити виплетену зі сірої вовни мишку, якою майстерно маніпулювала мов живою, щоразу ледь не до смерті лякаючи одних і тих самих продавчинь у привокзальному гастрономі. Її житло, а краще сказати, кубло відзначалося затхлою напівтемрявою та стосами польських ілюстрованих журналів усіх можливих переді післявоєнних епох. На журналах тут і там вилежувалися незліченні коти, хтозна чи й живі. Атмосферу тотального декадансу доповнював Фелюсь, дорослий син Дзюні. До нього я не підходив надто близько, бо навіть мені він здавався дивним.

Він переважно сліпав у своєму віддаленому закутку, дещо висолопивши язика і без перерви базґраючи в альбомах для малювання неправильної форми кулі, що насправді мали

1 ... 48 49 50 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханці юстиції», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коханці юстиції"