Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Де твій дім, Одіссею?" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 60
Перейти на сторінку:
кабінеті географії обмацували рельєфне зображення Землі, найдовше затримуючись на опуклостях, що позначали гори, і з’їжджаючи в заглибини, які символізували міжгір’я. В кабінеті історії близького і дальнього зарубіжжя влаштовували диспути на історичні теми, проймалися духом свободи й братерства, в кабінеті поезії рецитували поезію, а в кабінеті Великого Кобзаря виконували, поскубуючи сорок п’ять струн бандури, покладені на мелодію вірші пророка. В кабінеті малювання малювали дерева — російську березу і мексиканського кактуса, буковинського бука і грецьку смоківницю; а ще птахів рідного краю, місцеві краєвиди і богадільню, в якій жили: богадільню на тлі червоної зорі, богадільню взимку, богадільню з грядкою тюльпанів біля входу, богадільню в негоду, богадільню в оточенні секвой і буйвола, що пасеться. Остання картина відкривала окрему серію полотен на спільну тему «Богадільня, побачена у фантазіях». У кабінеті ботаніки підливали герані й беґонії, бромелії й араукарії, фуксії й фікуси, Hibiscus trionum і Hibiscus mutabilis. Нарешті, в кабінеті біології досліджували, розглядаючи в мікроскоп, клітину.

Богадільня ніколи не стояла порожньою, навіть тоді, коли фундація переживала не найкращі часи. Найсутужніше їй доводилося в третій декаді минулого сторіччя, коли міністром освіти призначили справжнього деспота. Подейкували, що в школі з ним особливо жорстоко обходився вчитель музики й співу, тягаючи за чуприну по класі, б’ючи батутою по пальцях, скородячи молоточком до цимбал ребра і примушуючи голіруч чистити клозет. Міністр докладав титанічних зусиль, щоб закрити злощасний заклад, який у ньому розбуркував недобрі спогади про лихі часи, і тільки протести громадськості, численні петиції, інспіровані вчителями, які впливали на учнів, щоб ті переконали батьків, відвернули, здавалося б, неминучу катастрофу. Так він стоїть досі. Там незле віхтують, і білизну міняють двічі на тиждень. Я влаштувався туди, правдами і неправдами, більше неправдами і менше правдами; хай там як, мене віхтували, я дивився телевізор, кольоровий панасонік з дванадцятьма програмами і мене нічого не обходило — вранці мультфільми, в прайм-тайм трилери, опівночі еротичний серіал «Дівчата з сусідньої вулиці» (насправді на сусідній вулиці, крім занедбаної фабрики, не було жодних споруд, понадто житлового призначення), двічі на добу сон: після «Дівчат» і перед трилерами.

На халепське лихо, я почав обходити їх, які розкусили в мені учня, який недолюблював учителів. У рентґенівський мікроскоп своєї диявольської інтуїції і досвіду вони побачили в моїй душі збитошника з незадовільною поведінкою і натягненими трійками з усіх предметів, за винятком фізкультури. Відтоді, потихеньку і методично, згідно з методикою Макаренка і настановами Песталоцці, ігноруючи педагогіку серця Сухомлинського і Любові та Прощення Господа Нашого Ісуса Христа, вони заходилися перетворювати моє життя на пекло.

Спершу перерізали кабель, сподіявши це о другій тридцять ночі, на найцікавішому місці («Дівчата» скрашували мою самоту) — в телевізорі зашипіло і задріботіли мурашки. Це було ницо й нечувано. Перерізуванням вони, однак, прирекли й себе, адже всередині кабель ішов у стінах, куди його було вмуровано під час реконструкції, тож добратись до нього можна було лише надворі, ліворуч від входу, відчинивши дверцята вбудованої у фасад скриньки — перетявши живильний стовбур, вони прирекли тисячі чи скільки їх там було відгалужень, листочків і вусиків, що розповзлися навсібіч від спільного первня, як свого часу народи планети, на зачахання.

Демонстративно плутаючи мій апартаментик із карцером у кінці тракту, вони влаштовували під моїми дверима спектакль «Помахування пальцем», супроводжуваний шарудінням й гидким смішком, який годі було не почути, тоді як пальцедійство я лише уявляв. Я терпів, вдаючи, що нічого не чую й не знаю, вмикав, що було гучності, радіо, переважно рок, якомога важчий, який мене не раз рятував у подібні миті, яких було, щоб не перебільшити, не так уже й мало.

Одного дня терпець урвався, і я, нечутно підступивши до дверей, рвучко їх розчахнув. Заскочені зненацька, все ще гигикаючи і махаючи пальцем, вони сторчголов кинулися врозтіч, сенильно пританцьовуючи і підскакуючи. Коли я з’являвся в світлиці, вони демонстративно відверталися від мене, заводячи голосні розмови, справжнім адресатом яких був не хто інший, як я. Вони робили мені всілякі капості, малі і великі, викликали від мого імені швидку і пожежних, і мені не завжди щастило продемонструвати алібі, адже левову частку часу я, як-не-як, проводив у богадільні і тоді вони притакували і підтверджували: «Так-так, це ми можемо підтвердити, він на таке здатний, це цілком можливо, нам це легко собі уявити, від нього можна всього сподіватися».

Я виселився, затраснувши двері — свої й будинкові, і пішов, аби більше ніколи не повернутися. Богадільня залишилася позаду, назавжди розчинившись у тумані схожих на гнітючі марення спогадів, з глибини яких вряди-годи виринали силуети чарівних дівчат.

Сирокопчена тривалого зберігання

Тоді я знайшов і винайняв це помешкання — без віхтування і жодних соціальних стандартів поготів. Закінчився рай і добігло краю пекло. І я зрозумів, що рай і пекло — сіамські близнюки, невіддільні одне від одного. Щойно скараскавшись їх, разом, раз і назавжди (принаймні, я сподівався), я ввійшов у тиху колію існування, непоказного і не без митарств.

Я заробляв. Уряд турбувався про мене — так, щоб я не помер із голоду й не опинився на вулиці, але й не зажив на широку ногу. Змусивши цікавитися чеками й знижками, замакітривши піжмурками буднів, шкарпетками і сервілатом, днем відкритих дверей і ніччю безкоштовних трамваїв, святом смаженої ковбаски і гарячого шоколаду, влада задушила в моїй особі свого безкомпромісного критика.

Я став другом «Сатурна» і «Юпітера», «Венери Мілоської» і, що найголовніше, «Великого Воза», моя поштова скринька тріщала від реклам, книжечок із перекресленими відсотками, строкатих журналів на кшталт «ОБУХОМ ЦІНАМ ПО ГОЛОВІ», де на титульній сторінці була поміщена фотографія велелюдної демонстрації, що займала цілий аркуш — над схвильованим натовпом майоріли транспаранти з гаслами «ЦІНИ — В РАМКИ!», «НІ ДИКТАТУРІ ЦІН!», «ГАНЬБА ЦІННИКАМ!», «РОЗПЕРЕЗАЛИСЯ — ДОСИТЬ УЖЕ!», «ВИМАГАЄМО ВЕЛИКОЇ ПРАВДИ!», чи флаєрів «З ПОДРУЖКОЮ ТРЕТЯ ДОКТОРСЬКА БЕЗКОШТОВНО». Я схопив бабульку, що саме вийшла з помешкання, затягнув її в супермаркет, де ми отримали третю безкоштовно; я поділив її справедливо: половину мені, половину — їй, я відпровадив її додому, під двері помешкання, спекавшись з усією ґалантністю й ґречністю, як і належиться за постулатами Домострою і Доброго Тону.

Розгорнувши одного ранку добутий із поштової скриньки складений учетверо плакат, я побачив грубий цурпалок непристойно червоної ковбаси і напис: «СКАЖИ ЇЙ «ТАК»! ВОНА ЦЬОГО ХОЧЕ!» Внизу, мов номери телефонів на причеплених до дерев і парканів оголошеннях, виднілися поміщені в прямокутні штрихпунктирні скриньки бонусні картки з перекресленою попередньою і виведеною жирними цифрами новою ціною. Дрібними,

1 ... 48 49 50 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"