Читати книгу - "Грона гніву"

— Ні,— не погодився Том.— Вийде, ніби його повісили. Зара’ знайду щось.— Він гортав сторінки, ворушачи губами, бурмочучи собі під носа.— А, ось, знайшов — гарно і коротко,— сказав Том.— «А Лот: Ні бо, Господи!»[10]

— Жодної тями,— сказала мати.— Як писатимеш, так має ж значити щось.

— Погортай-но до псалмів, далі,— сказала Сейрі.— У псалмах завсігди можна щось знайти.

Том перегорнув сторінки і переглянув вірші.

— Ось один,— сказав він.— Дуже файний, а божественний — аж по вінця: «Блажен, кому простилось беззаконня, кому гріх покрито»[11]. Як вам це?

— О, цей справді файний,— мовила мати.— От його і спиши.

Том дбайливо переписав. Мати промила і протерла банку з-під фруктових закруток, а Том щільно її закоркував.

— Мо’, це проповідник мав писати? — сказав Том.

Мати відповіла:

— Ні, проповідник нам не рідня.

Вона взяла в нього банку і ступила в темряву намету. Зняла покрови і вклала банку до схололих рук, а потім знову туго загорнула тіло ковдрою. І повернулася до вогнища.

Чоловіки вилізли з могили, з їхніх облич стікали блискучі бісеринки поту.

— Усе гаразд,— сказав батько. Він з Джоном, Ноєм і Елом увійшов до намету, а потім група повернулася, несучи довгий згорток. Несли його до могили. Батько стрибнув у яму, прийняв згорток у руки і поклав на дно. Дядько Джон простяг руку і допоміг батькові вилізти. Той спитав:

— А як там бабця?

— Гляну,— відповіла мати.

Вона підійшла до матраца і якусь мить дивилася на стару. Потім повернулася до могили.

— Спить,— сказала неня.— Мо’, вона сваритиметься на мене, але я її не будитиму. Вона зморилася.

Батько спитав:

— А де проповідник? Пора молитву.

— Я бачив, як він ішов шляхом,— сказав Том.— Більше не любить молитися.

— Не любить молитися?

— Ні,— відповів Том.— Він більше ніякий не проповідник. Він так міркує: нечесно дурити людей — поводитись як проповідник, коли ти більше не проповідник. Б’юсь об заклад, він одійшов, аби до нього ніхто не причепився.

Кейсі нечутно наблизився й почув Томові слова.

— Я не втік,— сказав він.— Допоможу вам, але не дурю вас.

Батько спитав:

— Не хочете сказати кілька слів? Хіба когось із наших ховали без жодного слівця?

— Скажу,— відповів проповідник.

Конні підвів Ружу Шаронську до могили, жінка неохоче ступала.

— Ти повинна,— казав Конні.— А то непристойно буде. Просто побудь тут.

Полум’яне сяйво освітило зібраних людей, осявало їхні обличчя, їхні очі, згасало на темному вбранні. Усі зняли капелюхи. Полум’я танцювало, згасаючи і здригаючись.

— Це коротко буде,— сказав Кейсі. Він схилив голову, й інші наслідували його. Кейсі врочисто промовив: — Цей старий просто прожив життя — і просто помер. Не знаю, чи добрим він був, чи ні, але це не важить нічо’. Він жив, а це головне. А тепер він умер, і це нічо’ не важить. От я раз чув, як один вірші читав. І там було сказано: «Усе, що живе, святе»[12]. І мені на думку спало: а це ж значить більше, ніж здається. Я не молюся за покійного. Мертвому добре. У нього своя робота, а як її зробити — йому наперед загадано, і одна-єдина путь на те є. А в нас теж своя робота, а як її зробити — тисяча доріг є, проте яка з них правильна, годі знати. Якщо я молитимуся, то хай це буде за тих людей, які не знають, котру путь обрати. У діда легка путь, пряма. А тепер накрийте його віком і дайте зробити свою роботу.— Він підняв голову.

Батько сказав «Амінь», інші теж пробурмотіли «А-мінь». Потім батько взяв лопату, до половини загріб нею землю та став акуратно засипати чорну яму. Він подав лопату дядькові Джону, і той наліг на заступ. Потім лопата переходила з рук у руки, до кожного по черзі. Коли всі отримали свої обов’язки і права, батько загріб до ями пухку землю, що лежала біля горбка. Жінки рушили назад до багаття, щоб пильнувати вечерю. Руті з Вінфілдом наче прикипіли до могили.

Руті врочисто промовила:

— Отам наш дідо, під землею.

І Вінфілд подивився на неї очима, сповненими жаху. А потім кинувся до багаття, сів на землю й беззвучно заридав.

Батько до половини засипав яму, а далі став, задихаючись від напруги, доки дядько Джон не закінчив. І Джон уже присипав могилу землею, коли Том раптом зупинив його.

— Слухай-но,— сказав Том.— Як ми так лишимо могилу, її ж одразу знайдуть. Її тре’ сховати. Розрівняй і присип сухою травою. Ми повинні так зробити.

— Мені це на думку не спало, сказав батько.— Не годиться лишати могилу без горбка.

— Не можемо насипати,— заперечив Том.— Вони тоді розриють, і нам таке буде за те, що закон порушили. Ви ж знаєте, як мені за це влетить.

— Так,— відповів батько.— Я й забув.

Він узяв лопату від Джона й розрівняв могилу.

— Вона провалиться, як настане зима,— сказав батько.

— Нічого не вдієш,— мовив Том.— Узимку ми вже далеко подамось. Утрамбуйте її як слід, а потім файно засипте.

Коли свинина і картопля були готові, сім’ї сіли на землю й почали мовчки їсти, вдивляючись у полум’я. Вілсон, відірвавши шматок м’яса зубами, задоволено зітхнув.

— Добра свинина,— схвалив він.

— Ну,— пояснив батько,— була в нас пара льох, от ми й вирішили, що файно було б їх з’їсти. Не міг нічо’ за них одержати. Коли придивимося до всього в дорозі, а мати хліба напече, приємно буде: дивишся на все, як проїжджаєш, а в кузові два барильця свинини. А ви, люди добрі, як довго в дорозі?

Вілсон облизав язиком губи, щоб у зубах не застрягали шматочки, і проковтнув рештки свинини.

— Нам не поталанило,— відповів він.— Ми вже три тижні як поїхали.

— Чом так, Господи Всемогутній, ми ж ладнаємося бути в Каліфорнії днів за десять чи менше.

Ел втрутився в розмову:

— Не знаю я, тату. З такою-о кладдю, як у нас, ми, мабуть, не скоро дістанемося. Та ще й якщо в гори заїдемо.

Вони мовчали біля вогню. Їхні обличчя дивилися вниз, а волосся і чола осявалися полум’ям. Над маленьким склепінням багаття тоненько блимали літні зірки, і денна гарячінь спадала. Бабця, яка лежала на матраці біля вогню,