Читати книгу - "Ти - моя!!!, Кіра Шарм"

Цілий день вона й не дивилася в мій бік. А коли я спробував підійти до неї після пар, занадто демонстративно кинула на мене холодний погляд і почала щебетати з професором, який узяв її під лікоть.

Ну, здається, можна далі і не роздумувати над тим, що Валерія вранці мала на увазі. Як і про те, де і з ким вона збирається бути зайнята.

- Припиняй! – рука Гліба важко опустилася на плече. Не один я помітив догляд Лєри професором. – Це нічого ще не означає.

- Ага, - втрутився Тоха. - Чого ти почорнів? Якби всі спали з тими, кому посміхаються, ні на що решту часу не залишалося б!

- І взагалі, ми машинку їдемо другові вибирати, чи ти забув? - втрутився Андрюха, для якого питання машинки було, можливо, навіть насущніше, ніж для самого Гліба. - Цього разу ти не відмажешся, і не намагайся. Або друзів зовсім втратиш!

- Та ну тебе, - похмуро відмахуюсь, розуміючи, що навіть звичайний дружній стьоб цього разу мене не те, що не відволікає, а навіть десь дратує.

- Шампанське і щось божевільне, - вкрадливо шепоче Ед, красномовно проводжаючи поглядом парочку, що віддаляється. На дах її потягни, чи що... Або номер для наречених замов, з усіма прибамбасами, - пелюстки троянд на ліжку, серця, лебеді, голубів з балкона попускайте... Ну, або банально, - поклич на бій. Побачить дівчинка, як від тебе іншим дах рве, тоді й зрозуміє, яке щастя їй випало.

Я тільки мотаю головою, - щось мені підказує, що на бій Лєра не поведеться. А з іншого боку, якщо й поведеться, то мені самому це не потрібно. Таких у мене і без того вище даху. Хоч валізами пакуй.

- Все, Бурін, досить, - цього разу Гліб різким рухом розвертає мене до себе. - Насамперед у кожного повинні бути літаки, а це все, - він махає рукою у бік Лери, - це все потім.

- Ок, - похмуро киваю я. Зрештою, вони мають рацію. Дружбу не купиш, а дівки... Дівчат було і буде повно, - тільки ось чи знайдеться серед них щось справжнє і варте?

- Ось тому я ніколи і не закохаюся, - бурмотить Андрюха, дивлячись на мій, мабуть, дуже похмурий вигляд. – Історія Ромео та Джульєтти мене своїм кінцем не вражає.

- У них все було взаємно, - регоче Антон.

- Так, так, - підтримує Ед. - Взаємне божевілля, яке призвело до взаємного суїциду. – А не забороняй їм цих стосунків батьки, могло вийти набагато гірше. Вона б йому з ранку до ночі виїдала б мозок.

- Поїхали, - шиплю я, щосили штовхаючи ногою стілець. Добре, звичайно, мене намагаються втішити, але якось не дуже від цього легше.

- Не парься, - Гліб знову плескає мене по плечу. - Ти ще нічого не встиг зробити. Вигадаєш ще щось.

Ага! Якби ви знали, друзі, що я вже встиг зробити. Тільки ось у цьому я ніколи їм не зізнаюся! Але, здається, мої залицяння на хер нікому не потрібні!

* * *

Вже за годину ми опиняємось в одному з найпристойніших салонів міста. У цьому Шиманський має рацію, - купувати машину потрібно в хорошому місці, навіть якщо й не найдорожчу.

Гліб, як завжди, собі не зраджує, придивляючись до БМВ. Так, Бехі – його слабість, а він, на відміну від нас, що люблять перепробувати все різне і насилу зупиняються на чомусь остаточному, завжди віддає перевагу чомусь одному і рідко змінює початковий вибір. Тож нам навіть думати не треба було, що він вибере. Здивувати нас Шиманський міг тільки кольором, який, напевно, виявиться або чорним, або металіком. Але це не заважає нам облизуватися на класні тачки та протестувати все, що ми все одно найближчим часом не купимо.

Андрюха майже одразу стає втраченим для суспільства, - варто йому тільки побачити спортивні машини, і все, друг пропав. Ми ж продовжуємо розумно ходити за Шиманським, оглядаючи Бехі. Може, треба було хоча б зробити ставку на колір, щоб не так похмуро все відбувалося?

- Надолужимо, коли обмиватиме, - шепоче Тоха, закочуючи очі, поки Гліб сідає в черговий салон.

- Ну, хто цього разу поїде з Шиманським тестувати ще одну таку саму, як і попередня, машину? - шепочу я без жодної побоювання, - я їхав минулого разу.

- Ні, я пас, - усміхається Ед. - Я б щось інше протестував, - він виразно показує очима на довгі ноги поряд із червоною Ауді.

- Ого! - Тоха навіть присвистує. - Отут би і я розвернувся!

- Ну як тобі? - переводжу погляд вище. Ні хрена ж собі! Це ж наша Міла! І машинку вона, здається, обрала, під колір яскраво-червоної сукні! Не кисло! Поруч із нею, пограючи ключами від симпатичної іграшки, стоїть Артур, господар «Іскри». Ось цікаво, такі бонуси для працівників, - це наслідок професійного танцю, чи того, що Міла, на відміну від нас, вчиться на психології та навчилася розводити роботодавців на шикарні подарунки?