Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

Ася

«Я ненавиджу лікарні та цей запах» - думалося мені, поки я піднімалася в ліфті до реанімаційного відділення. Незважаючи на спеку, мої руки були крижаними. А ще я нервувала. Сильно нервувала, бо Семенов запитав, чи я кохаю чоловіка. І я збрехала. Бачила, що роблю йому боляче, але все одно сказала це.

Я знаю, що вчинала правильно. Інакше не можна. Потрібно переконати його, що в мене в особистому житті все добре. Це єдиний спосіб виключити з його боку будь-які надії та спроби зі мною зблизитися.

Ось тільки чому на душі тепер так бридко?

Двері ліфта відчинилися, і я побачила знайому табличку. Так, зараз треба викинути з голови Семенова та вирішити інше питання. Я наполегливо натиснула на дзвінок біля дверей у реанімацію і тут же почула кроки та клацання замку.

– Ви до кого? - вийшла медсестра, яку я не бачила раніше.

– Мені потрібно побачити Селіванова Артема.

– Хіба ви не знаєте, що це реанімаційне відділення? Сюди не можна. До того ж, ваш чоловік непритомний. – почала пояснювати мені дівчина вже заїжджену історію.

Я подивилася на медсестру: якось її шкода. Вона змушена брехати лише тому, що вона випадково стала учасницею чужої гри.

– Тоді, будьте такі люб'язні, покличте його лікаря, будь ласка.

– Ви родичка пацієнта?

– Дружина.

Медсестра кивнула і, не замикаючи двері на замок, зникла у своєму відділенні. Я дивилася на двері, чекаючи появи лікаря. Мене долала злість і в той же час я відчувала, що ось-ось настане розв'язка, що все це закінчиться, і я зможу почати своє життя з чистого листка.

Двері рипнули, і в коридорі з'явився лікар.

– Доброго дня, Селіванова. На жаль, у мене для вас жодних новин.

– Зате у мене є для вас новини. Я маю побачити чоловіка. Прямо зараз. – і, підійшовши, якомога ближче до лікаря, спрямувала свій впевнений погляд прямо йому у вічі. – Так, я знаю, що він свідомий. І в мене до нього дуже серйозна розмова, яку не можна відкласти.

Око лікаря сіпнулося:

– Селіванова, що ви собі вигадали?

– Я вигадала? – здивовано вигукнула я. – Добре, тоді, може, так?

Я відкрила сумочку і дістала звідти п'ятдесятидоларову купюру, склала навпіл і опустила в кишеню білого халата. Для більшої переконливості погляду очей від лікаря я не відривала.

Лікар уривчасто видихнув і, розвернувшись, кинув через плече:

– Халат ліворуч на вішаку, палата номер дванадцять.

Я остовпіла. Так просто?! Отак просто гроші вирішують? Я ніколи раніше не давала хабарів. Якось не було такої потреби, та й я взагалі категорично проти подібних методів. А тепер довелося, і я шокована, наскільки люди низько впали, що готові заради грошей переступити абсолютно через будь-які правила.

Я увійшла до відділення, яке, на відміну від коридору, було лише після ремонту. Біла глянсова плитка на підлозі, світлі стіни та яскраве освітлення дуже контрастували з моїм враженням про цю лікарню. Лікар уже зник швиденько в ординаторській.

Зачинивши за собою двері, я накинула на плечі халат і пішла коридором у пошуках необхідної палати.

– Дванадцята з правого боку, наприкінці коридору. – почула я вже знайомий голос медсестри.

– Дякую, – коротко кивнула я і пішла коридором більш впевнено.

Біля входу в палату на секунду зупинилася, щоб зібратися з думками та духом, а потім різко відчинила двері.

Артем лежав на широкому ліжку. Як тільки я увійшла, він смикнувся і злякано подивився на мене:

– Ася?! Як ти сюди потрапила?

– Так само як і ти. За гроші – в'їдливо відповіла я, підходячи до нього. – Чи не хочеш нічого мені сказати?

Артем мовчки відвернувся до вікна.

Нічого, я зачекаю. Але сьогодні ми з'ясуємо все та закінчимо на цьому.

– Асю... розумієш... – почав він, розтягуючи думку.

– Ні, Артеме. Не розумію. Тому і прийшла.

– Звідки ти дізналася?

– Парфьонов сказав.

Артем різко обернувся:

– Парфьонов? Він тобі загрожував?

– Дивне питання, Артеме. Враховуючи, як мерзотно ти сховався, залишаючи мене одну розгрібати твої проблеми.

Я сіла на стілець, що стояв поруч із ліжком. З Артемом нас поділяло не більше метра, і він одразу відчув себе незручно. Затиснувся, спробував закритися, схрестивши руки на грудях:

– Він би тобі нічого не зробив.

– Та що ти?! Пам'ятається, коли ми бачилися востаннє, ти сказав мені зовсім інше. Що це страшні люди, що загрожують мені та Алісі!

– Просто хотів, щоб ви з Алісою були обережнішими про всяк випадок.

– Артеме, ти взагалі розумієш, що ти твориш? Ти можеш собі хоч на мить уявити, як я злякалася? Яку паніку підняла? Ти розумієш, чого мені варто було зібрати гроші і знайти цього Парфьонова?!

Знову здивування пробігло по обличчю Артема:

– Ти віддала йому гроші?

– Ні, не віддала. Парфьонов чекає, що ти сам прийдеш їх віддавати. Його терпіння не гумове і, повір, наступного разу, він завдасть удару сильніше. І знаєш що, Артеме? Я б на його місці зробила те саме.

– Асю…

– Ні. – я підняла долоню на знак протесту. – Ти не хотів мене слухати майже десять років. Тепер моя черга говорити! Інакше і ти, і твій цей лікар-хабарник постраждаєте дуже сильно, Артеме. Усі десять років ти мучив мене, змушував почуватися винною. Я благала тебе вислухати мене та пробачити, хотіла, щоб ми помирилися. Тільки тепер, коли я зрозуміла, хто ти є насправді, я дуже рада, що цього не сталося. Ти, сучий син, підставив мене та мою дочку, а сам сховався за нашими спинами.

– Асю…

– Замовчи, прошу тебе! Я зібрала гроші, щоб викупити в тебе твою частку квартири. – я засунула руку в сумочку, дістала конверт і кинула на ліжко поряд з Артемом. – Роби з ними, що хочеш: віддай Парфьонову, купи собі житло чи чергову цицясту ляльку – мені байдуже. Завтра я подам на розлучення. Будь ласка, забери свої речі геть з квартири і просто зникни з мого життя!