Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

Їду в таксі додому, а в голові шумить. Марія сказала, що тато мене чекає. Чому він вдома? Знаю, що злиться, тому сам і не зателефонував.

Виходжу з автомобіля і зупиняюся біля високих воріт. Прокручую у голові розмову з батьком. Так, буде нелегко. Видихаю і йду всередину.

Знімаю куртку, вішаю сумочку. Роблю все занадто повільно. Я тягну час.

— Сонечко… — до мене вилітає Марія. 

— Де він?

— У кабінеті.

Киваю у відповідь і знімаю взуття.

— Він дуже сердитий. Чому ти мені не сказала, що йдеш з дому? Я б щось вигадала.

— Дякую, Маріє, — цілую жінку в щічку і йду через вітальню до кабінету тата.

Заходжу і відразу бачу осудливий погляд. Він дивиться на мене з хвилину, а потім опускає очі до ноутбука. Звісно, як завжди. Справи на першому місці.

— Сідай, — командує чоловік.

Татові сорок сім років, але з вигляду і не скажеш. Він дуже стежить за своїм зовнішнім виглядом. Підтягнутий, стильна зачіска, гладко вибритий, долоні парфуми та костюми за кілька тисяч. Статус зобов'язує.

Ніколи не могла зрозуміти, як такий чоловік не знайшов собі нової дружини після смерті мами. Кілька років тому запитала про це, на що чоловік відповів: “Єдина жінка у моєму серці — це донька. А щоб зустрічатися в ліжку, одружуватися не потрібно”.

Жорстко? Так, мабуть. Але мій тато ніжністю ніколи не переймався, але турбувався про мене, і я знала, що любить. Просто… Мабуть, смерть мами зробила його таким. Принаймні я так хотіла думати.

Сівши в крісло навпроти робочого столу, я спостерігаю, як чоловік швидко щось друкує. Впевнений, серйозний і роздратований.

Переводжу погляд на стіл і зупиняюся на фотографії у рамці. Це фото мами. Вона на ньому в саду, і дивовижно гарна. Ніжна блакитна сукня вище коліна підкреслює очі, вітер розвиває каштанове довге волосся, а мама щиро усміхається, тримаючи кошик із квітами.

Всі знайомі говорять, що я дуже схожа на неї, але, як на мене, все, що я дістала від цієї гарної жінки — це очі… і характер.

— Де ти була? — нарешті звертається до мене тато, повертаючи в реальність. 

— Сьогодні влаштовували вечірку для першокурсників, і мене запросили, — я не збиралася брехати. Та й не люблю цього. 

— Чому я не в курсі? — голос, наче сталь.

Чоловік рідко сердився на мене, але будемо відверті, я не давала приводу. Але коли він у такому стані як зараз, то жартувати з ним не варто, це точно.

— Вибач... Я вийшла тільки на годину. І вже збиралася додому, коли зателефонувала Марія.

Батько з шумом підводиться з крісла, проходить повз мене і зупиняється біля вікна.

— Марія залишиться половини місячної зарплати, за те, що не виконала належним чином своїх обов'язків.

І я просто поникла... На очах виступають сльози. Її-то за що карати? Вона ж не винна, що я втекла.

— А ти... Картку банківську на стіл. І телефон свій принеси.

Мовчки підіймаюся і йду за сумочкою. Повертаюся до кабінету, викладаю на стіл речі, як і наказав тато.

Картку він одразу кладе в шухляду столу, а телефон під'єднує до ноутбука і щось шукає. Ну, я так і думала.

— Університет і додому. Май на увазі, я буду бачити всі твої пересування.

Тільки цього мені й не вистачало. Стає так образливо. Не через гроші… Я й так не надто багато витрачаю. Образлива поведінка, недовіра тата, його сухість стосовно мене. А ще мені жахливо соромно перед Марією. Жінка ж ні в чому не винна, а дісталося їй більше, ніж мені.

— Розмову закінчено.

Як завжди, батько не збирається продовжувати.

На кухні Марії немає, у дворі також. Підіймаюся на другий поверх. Жінка розкладає татові речі, які принесли з хімчистки. Побачивши мене, на її обличчі з'являється усмішка. Але я помічаю цей сумний погляд.

— Вибач мені, будь ласка. Я не хотіла, щоб через мене дісталось тобі, — опускаю очі. Мені дуже соромно. Треба було залишитися вдома, як завжди.

— Сашенько, все гаразд. Ти ні в чому не винна.

Навіть не сумнівалась, що вона так скаже.

— Не гаразд. Вибач ще раз. Обіцяю, що більше таке не повториться, — крім вибачень я нічого не можу зробити.

— То як усе минуло? Тобі хоч вечірка сподобалася? — з усмішкою питає жінка. 

— Ти чула?

— Випадково. То як? Це ж перша вечірка у твоєму житті… 

— Ну… — згадую очі Ярослава. Як він близько стояв, його подих. Щоки заливаються фарбою.

— Бачу, що сподобалось, — її очі сяють добротою.

— Мені не варто було тікати.

— Наступного разу просто попередь мене.

— Наступного разу не буде.

— Ще і як буде. А зараз спати, — сміється жінка і, підморгнувши, йде до сходів.