Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Борис різкою ходою вийшов із кав’ярні і, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вікон, за якими пила каву літня парочка іноземців і Барбора.

— Ще щось бажаєте? — спитав офіціант.

— Ні, — видихнула дівчина і піднялася з-за столика.

Розділ 5. Лондон

Однокласник Клаудіюса Марюс зустрів їх прямо на платформі автовокзалу «Вікторія». Поки Інґрида роззиралася, Марюс допоміг Клаудіюсу закинути рюкзак на плечі, а потім закинув собі на спину і рюкзак Інґриди. Так що перші кроки по лондонській землі далися їй особливо легко.

— На квартирі нас чекають через три години. А поки можемо погуляти, посидіти в кафе, — повідомив Марюс.

— Так давайте речі в камері схову залишимо! — запропонувала Інґрида і кинула погляд на важке, свинцеве небо над головою.

— По три фунти за місце, — сказав Марюс і заперечно похитав головою. — Краще ці фунти в кафе проїсти!

— Та в нас є п’ятсот фунтів, — похвалилася дівчина, все ще розглядаючи небо над Лондоном і думаючи, що не так уже воно й відрізняється від зимового литовського неба.

— На двох? І все?! — здивувався Марюс. І тут же вирішив змінити тему, зауваживши в очах Інґриди неспокій. — Ходімо! Тут поруч є одна симпатична кав’ярня з майже литовськими цінами!

І Марюс повів прибульців за собою по Воксгол-роуд. Хвилин через десять вони звернули на бічну вуличку і побачили цілий ряд маленьких крамничок.

Присіли в дальньому та темному кутку італійської тратторії, не обтяженої дизайном та особливими меблями. На стінці висіло меню з переліком десятка видів піци. Праворуч від бару — холодильник зі скляними дверима, в ньому — пляшки з колою та фантою.

— Я пригощаю, — оголосив Марюс.

Дві піци на трьох і пляшка коли з трьома склянками. Легкий столик із червоного пластику похитувався на нерівній підлозі, покритій коричневою керамічною плиткою. Інґрида згорнула вже не потрібний автобусний квиток і підсунула під одну з ніжок стола.

Клаудіюс нахилився до наплічника Інґриди, витягнув звідти пляшку бальзаму «Три дев’ятки». По-змовницьки зиркнув на Марюса. Той кивнув.

Клаудіюс розлив по третині склянки та сховав назад.

— Тут загалом класно, — «Три дев’ятки» розслабили Марюса, і його обличчя немов округлилося через посмішку. — Головне — знайти роботу. А далі: калькулятор у руки й усе можна прорахувати. Можна і на три фунти в день харчуватися, можна на п’ять. Якщо велосипед купувати, то краще вживаний і поганий на вигляд, щоб не вкрали. Зате економія величезна.

— А ти сам де влаштувався? — жуючи шматок піци, поцікавився Клаудіюс.

— Я зараз одного серба підміняю на заправці. Ночами. Він на батьківщину поїхав, а мені за ніч по тридцять фунтів платять. Чистими. Господар заправки — араб. Нормальний чолов’яга. З ним жодних проблем.

— Тридцять фунтів за ніч? — задумливо повторила Інґрида. — Це непогано...

Квартирка, в яку Марюс привів друзів, містилася в підвальному поверсі вузького чотириповерхового таунгауза за два квартали від метро «Іслінґтон». На віконці — решітка з товстої арматури.

Двері відчинила коротко обстрижена молода жінка в джинсах і довгому светрі синього кольору. Побачила Марюса, кивнула і пропустила гостей усередину. Відразу ж провела Інґриду та Клаудіюса в маленьку кімнатку з полуторним ліжком і віконцем.

— Тут можете розташовуватися, — сказала вона. — Марюс вам усе розповів?

Інґрида, опустивши рюкзак біля ліжка, обернулася на лондонського однокласника Клаудіюса, який зупинився в дверях.

— Ні, Таню, ще не встиг. Зараз усе розповім.

— Ходімо на кухню, там затишніше!

Таня завела їх на маленьку кухню зі старою газовою плитою, умивальником, холодильником і квадратним столиком, за яким ледь могли б розміститися четверо. Однак цього разу їм це вдалося.

Насамперед Таня увімкнула електрочайник, що стояв на холодильнику. Сіли на табуретки.

— За тиждень сто двадцять фунтів, — сказала вона доброзичливо. — Тільки водою й електрикою користуйтеся економно. Тут ще дві пари живуть, і вам треба буде з ними домовитися про час: хто коли користується кухнею. Влаштовує?

Інґрида кинула розгублений погляд на Марюса. Клаудіюс також глипнув запитально на однокласника.

— Це найнормальніші умови, — сказав той неголосно. — Особливо для вашого бюджету. Коли знайдете роботу, самі вирішите: залишатися чи щось інше шукати! Але дешевше в Лондоні нічого не знайдете! Ще спасибі Тані скажете, — він глянув на господиню з удячністю.

Клаудіюс також дивився на неї, на її волосся, по якому неможливо було визначити його натуральний колір. Світло на кухню потрапляло з вікна, але позаяк вікно виходило на вузький бетонний колодязь і на залізну драбину, що спускалася з рівня вулиці до вхідних дверей, то і розгледіти саме приміщення в його подробицях без увімкненої під стелею лампочки ніхто б не зміг. Ось і волосся Тані здавалося Клаудіюсу то червоним, то темним, то русявим, і не міг він збагнути: чи це гра його зору, ослабленого півмороком кухні, чи ж справді дівчина так часто міняла колір свого волосся, що воно стало пістрявим і відмовилося «слухатися» нової фарби.

— Гаразд, — видихнула Інґрида.

— Ви, будь ласка, зараз заплатіть, і я вам дам ключі, — наполегливо мовила Таня.

Отримавши гроші, вона піднялася до чайника, що закипів на холодильнику.

— Тільки ви їх не загубіть! — Кільце з чотирма ключами, дзенькнувши, опустилося на стіл. — І нікому не відчиняйте! В усіх, хто тут живе, є свої ключі!

Інґрида кивнула.

Тані зателефонували на мобільний, і вона вийшла, попросивши Марюса дочекатися її.

— Ось бачите, навіть без застави, — сказав він із гордістю.

— А вона господиня? Вона що, росіянка? — зацікавився Клаудіюс.

— Ні, господарі — араби, вони десь за кордоном, у Туреччині. А вона у них орендує та перездає. Іноді і сама тут ночує.

— Де ночує? — здивувалася Інґрида. — Тут же всього три кімнати, й усі вони зайняті!

— Не знаю, може, на кухні. Але вона нормальна! Не турбуйтесь!

Через півгодини повернулася Таня.

— Пощастило вам, — сказала. — Тут ще одна пара хотіла вашу кімнату винайняти. Але я їх в іншому місці поселила. У зна­йомих.

Розділ 6. Дорога на Авґустів[4]. Підляське воєводство

Скільки там тієї Європи?! Він її вже пройшов із кінця в кінець десятки разів! І до своєї дерев’яної ноги, і з нею. Найбільше йому подобалася колись Пруссія, Східна Пруссія. Вона була майже рідною, як двоюрідна сестра. Знав її якщо не з народження, то вже