Читати книгу - "Стережися вовка"

Район був небезпечний, тому, коли вона побачила знайоме обличчя, то з полегшенням втулилася в турботливі, сильні обійми.

-- За тобою спостерігають, -- сказала поспішно. – Вони ще не здогадалися, але знають…

-- Шш, -- чоловік поклав палець їй на вуста. – Спокійно, Геленко.

-- Я все запам’ятала, так, як ти мене вчив, -- Вона підвела погляд, чекаючи на його схвалення.

-- Так?

-- Я все пам’ятаю, -- повторила жалюгідно.

-- Пренглер?

-- Здається його не підозрюють. В рапорті було щось дивне, щось про САМ і Винищувачів…

Чоловік весело пирхнув.

-- Хочеш знати, що таке САМ?

-- Я хочу знати про тебе все.

-- Закрий очі, -- попросив.

Торкнувся її вуст делікатним, немов дотик крил метелика, поцілунком, поклав руку на підборіддя. Різким рухом скрутив жінці шию, а потім зробив крок назад, дивлячись на тіло, розпростерте біля його ніг.

-- Так буде краще, -- пробурмотів. – Для всіх…

***

Пренглер зиркнув на годинник, скрупульозно перевірив час – до дев’ятої залишалося кілька хвилин. Штовхнув глазуровані двері, зайшов у вестибюль і поклавши у стояк свою тростину, вступив всередину кондитерської крамниці. Головне приміщення любельської кондитерської Хмєлєвського було облаштоване в модерному стилі – його оптично збільшували дзеркала, якими вкрили всю протилежну до входу стіну, гості сиділи за столиками з білого, з прожилками, мармуру. За прилавком, у скляних вітринах, розмістили різноманітні кондитерські вироби. Корнт разом з небогою чекали на Пренглера в затишному кутку, біля великої, кахельної пічки. В приміщенні було багато гостей: різнокольорові, літні сукні та капелюшки жінок контрастували з пастельними костюмами чоловіків. Частина клієнтів чоловіків відразу направлялися на другий поверх, де, як проголошувала мальовнича вивіска, знаходився більярд.

Марія першою схопилася на ноги, протягнула архітектору руку для поцілунку, очі смарагдового кольору радісно блищали.

-- Нарешті! – вигукнула вона. – Я вже боялася, що Ви не прийдете.

-- Маріє, так не личить, -- докорив їй старший пан, але в його голосі чулося задоволення. Він привітався з Пренлером, сердечно потиснув руку, запросив до столика.

-- Що будете замовляти? – запитав. – Запевняю, що тутешні пончики кращі ніж у Блікле.

-- В такому разі, хай будуть пончики, -- посміхнувся Пренглер. Марія також замовила пончики й морожену каву по-віденськи.

-- Розтовстієш, -- звернув їй увагу Корнт. Дівчина гнівно фиркнула, звернулася по підтримку до архітектора.

-- Скажіть йому, що це неправда, -- попросила. Пренглер відповів їй довгим, оцінюючим поглядом, здавалося, що він дійсно обмірковує це питання, замість того, щоб зробити банальний комплімент.

-- Гадаю, навіть кілька кілограмів Вам не зашкодить, -- Марія явно зашарілася, Корнт красномовно кашлянув.

-- Щиро перепрошую, -- Пренглер схилив голову. – Це прозвучало як зухвальство.

-- Нічого не трапилося, -- старший пан махнув рукою. – Але краще, давайте змінимо тему. Може розповіси пану інженерові місцеву легенду, -- запропонував, звертаючись до Марії.

-- Легенду?

-- О, так, вже кілька сотень років по Любліні кружляє розповідь про диявольський суд і відбиток долоні, який залишив один з пекельних суддів.

Заохочена посмішкою Пренглера, Марія розповіла кілька версій легенди про скривджену продажними суддями убогу вдову і незвичному втручанні пекла на захист справедливості. Пообіцяла показати стіл з відбитком лапи чорта, що зберігся до наших днів.

Якийсь час вони вели легку, світську бесіду, насолоджуючись витонченими солодощами. Зрештою Корнт красномовно поглянув на годинник.

-- Дядечку, тільки не це, -- зойкнула Марія. – Мені так рідко випадає нагода порозмовляти з кимось цікавим. Тобто… Я не хотіла тебе образити…

Корнт якусь мить суворо дивився на небогу, нарешті несподівано розсміявся.

-- Ну, гаразд, -- сказав. – Однак в мене зустріч з юристом, бізнес. Мені потрібно зустрітися з ним, тут недалеко, у Радзимінського, тож якщо маєте бажання прогулятися по Краківському Передмістю…

-- Я до Ваших послуг, з великим задоволенням, -- запевнив Пренглер, відсуваючи дівчині крісло. Вийшовши з кондитерської, вони ліниво крокували найбільш репрезентативною вулицею Любліна, інколи зупиняючись, коли Марія розповідала супутникові плітки пов’язані з якимось магазином чи рестораном.

Пренглер нишком спостерігав за дівчиною, вона – не дивлячись на безтурботну поведінку – починала його приваблювати. Здавалося, в ній дрімало, щось значно більше, ніж видавалося на перший погляд, якась старанно прихована, передчасна зрілість. Їхню прогулянку перервав багато одягнений чоловік з чітко вираженими семітськими рисами.

-- Пане поручнику! – вигукнув з непідробною радістю.

Здавалося, він хотів підійти й порозмовляти, але Пренглер відповів лише холодним поклоном. Вони рушили далі.

-- Ви не любите євреїв? – запитала Марія через деякий час. Пренглер зітхнув, але промовчав.

-- Чому він назвав Вас поручником? – продовжила вона не збентежившись. – Адже на Вас немає мундира.

-- Ви завжди говорите те, що думаєте? – відповів він грубо.

Марія стала навпроти нього, зняла з голови капелюшок. Легенький, теплий вітерець скуйовдив її густе, темне волосся, сонце відбилося в зелених, крапчастих, як у кота очах. А шмаркачка гарна, признав подумки Пренглер. Дуже гарна.

-- Я не завжди така… невихована, -- сказала дівчина вагаючись. – Однак…

-- Ви в жодному випадку не невиховані, хоча в тому, що кажете, є певна brusquerie, -- відповів роззброєний Пренглер.

-- Нестримність? – замислилася дівчина. – Ви дуже люб’язні. Однак, я не питала