Читати книгу - "Стережися вовка"

-- Пане майоре… -- з крісла зірвався огрядний чоловік з круглим, немов у моржа, обличчям. Схожість до цього симпатичного ссавця збільшували пишні, потемнілі від нікотину вуса.

-- Вітаю, комісаре, -- Кроне схилився, подав руку асистентові поліцейського і одному з техніків “Двійки”. – Навіщо Ви мене сюди викликали?

-- В нас докази, які не можуть залишити цю кімнату, -- пояснив технік. Старший, сивий чоловік не приховував задоволення. Жестом запросив майора до столу, показав на розкладений під окуляром величезної лупи шматок звичайного, сірого паперу.

-- Принесли з поліції, -- пояснив.

-- І?

-- Його знайшли в сумочці вбитої вчора Гелени Дарницької, Вашої працівниці… Хтось скрутив їй шию, фахово, одним рухом, -- сказав комісар. – Папір… Дехто так економить, що не викидає упаковок, якщо вони ще можуть стати в пригоді. Ця… На зарплату Дарницької не порозкошуєш, правда?

Кроне кивнув, придивився до паперу, вилаявся.

-- Я нічого не бачу, -- гаркнув з докором в голосі.

Технік з посмішкою нахилив трохи лупу, вступив майорові місце.

-- Ми використали препарат, який застосовують, коли беруть відбитки пальців, завдяки цьому… -- офіцер рухом руки зупинив пояснення.

-- Бачу, -- буркнув. -- Брилья-Саварен “Фізіологія смаку”, здається перше видання. Я розумію, Ви проявили диявольську винахідливість, щоб встановити назву книжки, загорненої в цей папір, однак і далі не розумію, що з цього?

-- В квартирі покійної ми знайшли апаратуру, що дозволяє зменшувати фотографії. Більш-менш у відношенні триста до одного. Таким чином картку друкованого паперу можна зменшити до розмірів крапки.

-- Вона виносила звідси документи? – здивувався Кроне.

-- Швидше за все, ні, -- обізвався нерішуче комісар. – Зі схованки під підлогою ми витягнули кілька сторінок з таємною інформацією, але аналіз показав, що текст написано на машинці, яка знаходилася в неї в квартирі. Здається, вона запам’ятовувала документи, які друкувала, а повернувшись додому, переписувала їх по пам’яті, фотографувала і…

-- І? – підігнав нетерпляче майор.

-- Поміщала їх в тексті якоїсь зовсім невинної книжки. Потім було достатньо перевезти її через кордон. Таким чином, завдяки мікрофотографії, в одній книжці можна заховати десятки, а то й сотні томів документів.

-- Ви впевнені, що йдеться про Брилья-Саварена? – Кроне нахилився вперед, риси його обличчя загострилися, як у хижого птаха, шрам посинів. Поліцейський рішуче кивнув.

-- Це не може бути будь-яка книжка. Вона надто цінна, щоб відправити поштою, чи випустити з рук. Факт, що хтось весь час тримає її при собі, не повинен викликати здивування. Роздуми Брилья-Саварена саме такі. Якийсь інтелігент або шляхтич, який вдає з себе естета, чи витонченого гурмана, міг би постійно читати її, не викликаючи жодних підозр.

-- Мисливець, -- прошипів Кроне. – Мисливець…

***

Не дивлячись на заможність дядька, що впадала в очі, і доступ до найновіших нарядів, Марія Корнт не стала невільницею панівної моди. Пишне, зав’язане у, здавалося, недбалий вузол волосся, зовсім не нагадувало стереотипної зачіски “під хлопчика”. Також легка сукня з атласу не приховувала фігуру, а підкреслювала спокусливі форми дівчини. Ансамбль доповнювали черевички зі зміїної шкіри й тоненькі, сірі панчохи. Марія нарядилася, подумав Пренглер.

-- Як я Вам подобаюсь? – запитала вона, ніби прочитавши його думки.

Крутнулася на п’яті, насупила гнівно брови, дивлячись на мовчазного архітектора. Вони домовилися піти погуляти, Марія чекала на нього біля будинку, що належав її тітці.

-- Ви гарненька, -- сказав він нарешті з вимушеною посмішкою. На незграбний комплімент вона відповіла гнівним блиском зелених очей. Пренглер опустив погляд.

-- Сердечно перепрошую, -- пробурмотів він. – Здається, я сьогодні не в настрої.

Дівчина завмерла, тільки зараз зауважила блідість і змучене обличчя компаньйона.

-- Щось поважне? – обізвалася вона цілком іншим тоном.

-- Сімейні справи, -- зітхнув Пренглер. – Не хочу про це говорити.

-- Ви виглядаєте так, немов потребуєте чогось… підбадьорливого.

Архітектор знизав плечима, затиснув пальці на тростині.

-- Сердечно перепрошую, -- повторив.

Марія взяла його під руку, повернулася до будинку тітки.

-- Вип’єте чайку, ну… може знайдеться щось міцніше, -- додала, коли вони підіймалися наверх. Дівчина відчинила двері власним ключем, запросила Пренглера всередину.

-- Тітки немає, дядечко, як завжди, зайнятий справами, а в служанки вихідний, -- пояснила вона, проводячи його до салону. – На чай доведеться трохи почекати.

Коли вона вийшла на кухню, Пренглер пішов за нею.

-- Як Вам не терпиться… попити чайку, -- зауважила з легкою іронією.

-- Мені подобається дивитися, як працюють жінки, -- парирував він.

Марія не відповіла на провокацію, якийсь час поралася біля кухні, нарешті налила запашний чай в елегантні горнятка.

-- Посидимо тут чи в салоні? – запитала.

-- Може краще в салоні, -- запропонував він.

Пренглер пропустив дівчину вперед, забрав їй з рук повний чайник. Марія передавала йому посудину з надмірною, здавалося б, обережністю, їхні руки зустрілися і на якусь мить залишилися разом.

-- Тримаю, -- запевнив він з вдаваною повагою. У відповідь пролунало гнівне фиркання, вони повернулися до салону. Не дивлячись на напускне невдоволення, вона щедро налила йому віскі.

-- З запасів дядечка, він твердить, це цілюще діє на нерви…

-- Цілком можливо, -- усміхнувся Пренглер. – Вас цікавить теорія смаку? – підняв брови, споглядаючи на книжку Брилья-Саварена, що лежала на столі.

-- На жаль, мушу Вас розчарувати, -- відповіла вона їдко. – Мої зацікавлення не такі витончені, це Фреда або дядечка.

-- Пан Жарський…