Читати книгу - "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як тебе звуть?
— Улісс.
— Це ім’я ґрінґо[2], — сказала Ерендіра.
— Ні, мореплавця.
Ерендіра поцілувала його і допомогла роздягнутися.
— Ти наче зроблений із золота, а пахнеш квітами.
— Мабуть, помаранчами, — сказав Улісс.
І вже спокійніше усміхнувся їй, наче своїй змовниці.
— Ми веземо птахів на продаж, — додав він, — але насправді перевозимо контрабандою через кордон помаранчі.
— Помаранчі не контрабанда, — зауважила Ерендіра.
— Ці — контрабанда. Кожна коштує п’ятдесят тисяч песо.
Ерендіра засміялася вперше за багато часу.
— Мені подобається, як серйозно ти вигадуєш.
Дівчина стала щирою і говіркою, немов невинність Улісса вплинула не тільки на її настрій, а й на мовчазний характер. Бабця зовсім близько від них так само говорила уві сні:
— В цей час, на початку березня, тебе принесли. Ти схожа була на ящірку, загорнуту у вату. Амадіс, твій батько, молодий і гарний, так зрадів, що наказав привезти двадцять возів, навантажених квітами, і, співаючи, розкидав їх по вулицях, так що все селище вкрилося квітами.
Вона марила кілька годин дуже голосно і навіть пристрасно. Але Улісс не чув її, бо поки стара говорила, Ерендіра кохала його так по-справжньому, що вони забули про все, і навіть про гроші, і кохалися аж до світанку.
*
Гурт місіонерів, піднявши високо хрести, став пліч-о-пліч посеред пустелі. Вітер-бешкетник, той самий, що приніс нещастя Ерендірі, рвав їхній одяг з волосяниць, куйовдив сплутані бороди і ледве дозволяв триматися на ногах. Позаду них височіла будівля місії, колоніальна споруда з маленькою дзвіницею над міцними побіленими стінами.
Наймолодший місіонер, що командував гуртом, тицьнув указівним пальцем у розколину в глинистій полив’яній землі.
— Через цю межу не пройдете, — крикнув він.
Чотири індіанці-вантажники, що несли стару в паланкіні, збитому із дощок, зупинились, почувши ці слова. Стара почувалася незручно у паланкіні, голова у неї паморочилась від пустельної пилюки та спеки, але попри все вона трималася гордо. Ерендіра йшла пішки. Позаду паланкіна вісім індіанців несли багаж, а за ними на велосипеді їхав фотограф.
— Пустеля нікому не належить, — сказала стара.
— Вона належить Богові, — відповів місіонер, — а ви порушуєте його закони своїм нечестивим подорожуванням.
По вимові стара здогадалась, що місіонер іспанець, і вирішила уникнути зіткнення, бо добре знала непримиренність піренейців.
— Про що ти, сину?
— Ця дівчина неповнолітня.
— Але вона моя онука.
— Тим гірше, — відповів місіонер, — віддай її під наш догляд добром, інакше ми вживемо інших заходів.
Такого стара не чекала.
— Добре, попику, — поступилася вона, злякана. — Але рано чи пізно я тут пройду, от побачиш.
Через три дні після зустрічі з місіонерами, коли бабця та Ерендіра спали в селищі поблизу монастиря, кілька мовчазних, таємничих фігур поповзом, наче розвідники, що готуються до штурму, прослизнули в намет. Шість сильних і молодих послушниць-індіанок у волосяницях, які виблискували в променях місяця, тихенько накрили Ерендіру москітною сіткою, безшумно підняли й понесли її, наче велику тендітну рибу, що потрапила у місячну сіть.
До чого тільки не вдавалася бабця, щоб звільнити онуку з-під опіки місіонерів. І тільки коли всі її засоби від найлегальніших до найнелегальніших вичерпалися, стара звернулася до цивільної влади, яка належала військовому начальнику. Вона знайшла начальника у дворі його власного будинку, він був напіводягнений і стріляв з гвинтівки у єдину темну хмару, що висіла в розпеченому небі. Алькальд намагався влучити у хмару, сподіваючись викликати дощ, стріляв довго й затято, але все було марно; у перервах між пострілами він слухав стару.
— Нічого не можу зробити, — сказав він нарешті, вислухавши її, — святі отці згідно із своїм статутом мають право тримати в себе дівчину до її повноліття або поки вона одружиться.
— А вас для чого ж тут поставлено? — запитала бабця.
— Щоб викликати дощ, — спокійно відповів військовий.
Невдовзі побачивши, що кулі не досягають хмарини, він покинув свої офіційні обов’язки й заходився розмовляти із старою.
— Вам потрібно знайти яку-небудь впливову особу, яка б відповідала за вас. Кого-небудь, хто б поручився за вашу мораль та порядність і поставив свій підпис в офіційному листі. Ви не знайомі з сенатором Онесіо Санчесом?
Сидячи під пекучим сонцем на дуже вузькому для її сідниці стільчику, стара відповіла з урочистою люттю:
— Я бідна самотня жінка, загублена в безмежній пустелі.
Алькальд, у якого від спеки скосилося одне око, подивився на неї з жалем.
— Тоді не гайте часу, сеньйоро, — сказав він. — Ви втратили онуку.
Однак стара не здавалась. Вона поставила намет навпроти місії і сіла в роздумі біля входу, мов самотній воїн, що тримає в облозі укріплене місто. Побачивши, як вона сидить під променями сонця, зосередивши погляд на місії, мандрівний фотограф, нарешті, навантажив свої речі на багажник велосипеда й вирішив їхати.
— Побачимо, хто стомиться перший, — сказала стара, — вони чи я.
— Вони тут уже триста років, і все ще тримаються, — зауважив фотограф, — я їду звідси.
Тільки тоді стара побачила навантажений велосипед.
— Куди ти їдеш?
— Куди очі дивляться. Світ великий, — відповів фотограф і поїхав.
Бабка зітхнула.
— Не такий він уже й великий, як ти думаєш, невдячний.
Та не поворухнулася, незважаючи на своє роздратування, і не відвела погляду від монастиря. Отак і не відводила його ні вдень, коли була спека, ні вночі, коли лютували шалені вітри, і все сушила собі голову над тим, як би побачити онуку. Але з монастиря ніхто не виходив. Індіанці збудували намет з пальмового віття поруч із бабиним наметом і розвісили там гамаки, а стара сиділа на своєму троні дуже пізно, куняючи, як стомлений віл, та жуючи сирі зерна, які витягала з внутрішньої кишені.
Одного вечора біля неї повільно проїхала валка закритих вантажівок, прикрашених гірляндами різнокольорових ліхтариків, що надавало машинам вигляду мандрівних примарних вівтарів. Стара зразу впізнала їх, саме так виглядали вантажівки Амадісів. Остання машина збоку зупинилась, і чоловік виліз із кабіни і почав щось лагодити в кузові. Він був дуже схожий на Амадісів: такий самий капелюх із загорнутими крисами, високі чоботи, два перехрещені на грудях патронташі, гвинтівка та два пістолети. Стара вирішила покликати незнайомця.
— Ти не знаєш, хто я? — запитала вона.
Чоловік повільно спрямував на неї світло електричного ліхтаря, якусь мить дивився на змарніле з безсоння обличчя, на погаслі від утоми очі, на вицвіле обличчя жінки, яка навіть у своєму віці, у поганому стані, при світлі, що засліплювало її, мала право сказати, що колись була надзвичайно гарною. Пересвідчившись у тому, що раніше ніколи не бачив її, чоловік загасив ліхтар.
— Єдине, що я можу сказати впевнено, — зауважив він, — це те, що ви не свята діва Ремедіос.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню», після закриття браузера.