Читати книгу - "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню"

— Яка дама?

— Дама Амадіса-старшого.

— Це вже щось потойбічне, — напружено відповів він. — А що ви хочете?

— Щоб ви допомогли мені звільнити мою онуку, онуку Амадіса-старшого, дочку нашого сина Амадіса, яку ув’язнено в цьому монастирі.

Чоловік переміг свій страх.

— Ви помилились, — сказав він. — Якщо ви думаєте, що ми здатні встрявати у справи Божі, ви не та, яку із себе удаєте, ви навіть не знали Амадісів і не уявляєте собі, що таке контрабанда.

Того дня стара спала ще менше, ніж у попередні. Вона куняла і жувала, загорнута у вовняну шаль; день переплутався в її голові з ніччю, невгамовні марення виливались у безладний шепіт, хоч вона не спала і їй треба було прикласти руку до серця, щоб заглушити спомини про будинок на березі моря з великими різнокольоровими квітами, де вона була щаслива. Стара перебувала в такому стані, доки не задзвонили в монастирі, не засвітилися вогні у вікнах, і пустеля наповнилась запахом гарячого ранкового хліба. Лише тоді вона відчула втому, їй здалося, що Ерендіра прокинулась у монастирі й шукає засобу, щоб утекти до неї.

Ерендіра, навпаки, спала дуже добре з того часу, як опинилася в монастирі. Їй коротко підстригли волосся ножицями, якими підстригали дерева, і голова тепер мала вигляд щітки, вдягли в товстий полотняний арештантський одяг, вручили відро з вапнистою водою та віник і наказали мити східці кожного разу, коли хто-небудь ступить на них. Це була важка робота, бо ходили весь час то місіонери, залишаючи сліди, то послушниці з вантажем, але Ерендіра сприймала цю роботу як свято після смертельної каторги ліжка. Крім того, не лише вона стомлювалась надвечір, бо цей монастир був призначений не так для боротьби з чортом, як для боротьби з пустелею. Ерендіра бачила, як послушниці-індіанки приборкували диких корів, щоб подоїти їх у хліві, як вони моталися цілими днями, виготовляючи сир, як доглядали свиней, коли ті опоросилися. Вона бачила, як вони заступали чоловіків-вантажників, витягаючи воду з цистерн та старанно зрошуючи городи, які інші послушниці скопували лопатами, щоб посадити овочі на кам’янистій землі пустелі. Спостерігала за пекельною роботою біля печей, у яких випікався хліб, і в кімнатах, де індіанки прасували. Бачила, як черниця бігала по двору за поросям, як вона посковзнулася, ухопивши порося за вуха, і впала в грязюку, а інші дві послушниці у шкіряних фартухах допомагали їй: одна з них перерізала поросяті горлянку великим різницьким ножем, і всі вони забризкалися кров’ю і грязюкою. Вона бачила в монастирській лікарні черниць, хворих на сухоти, у довгих погребальних сорочках, які чекали на останній наказ Бога, вишиваючи весільні простирадла, а тим часом чоловіки місії проповідували в пустелі. Ерендіра жила немов у півтіні, відкриваючи для себе інші форми краси та жаху, яких ніколи не уявляла у вузькому світі ліжка, але ні найкрасномовніші, ні найвовкуватіші послушниці не спромоглися витягти з неї жодного слова з того часу, як її принесли в монастир. Одного разу, коли Ерендіра розмішувала вапно у відрі, вона почула дивну музику, яка видалася їй схожою на прозоре світло пустелі. Зачарована, вона зазирнула у велику порожню залу з голими стінами та великими вікнами, через які линули пахощі червня, і побачила гарну черницю, яку раніше ніколи не бачила; вона грала пасхальну ораторію на клавесині. Ерендіра слухала музику, не поворухнувшись, душа її мліла, й опам’яталася тільки, коли залунав дзвін, що кликав на обід. Після обіду вона мила щіткою сходи, потім почекала, доки всі послушниці пішли, і, залишившись сама там, де ніхто не міг її почути, сказала перші слова з того часу, як попала в монастир:

— Я щаслива.

Отже, бабусі не було чого сподіватись, що Ерендіра втече, аби з’єднатися з нею, але вона все-таки не знімала своєї настирливої облоги і не могла дійти ніякого рішення аж до неділі на Трійцю. В цей час місіонери прочісували пустелю, виловлюючи вагітних незаміжніх жінок з метою одружити їх. Місіонери діставались до найвіддаленіших куточків на старезній вантажівці, яка везла чотирьох добре озброєних військових і ящик із залежалим крамом. Найважче в цьому полюванні було переконати жінок, які захищалися від Божественної милості, у тому, що чоловіки, які більшість часу вилежувались у гамаках, мають право вимагати від законних дружин важчої праці, ніж від коханок. Треба було умовляти жінок, обдурювати їх, звертатися до них із словом Божим на страшній суміші їхніх рідних мов, щоб донести до них це слово, але найпереконливішими виявлялися які-небудь блискучі сережки. Після згоди жінок чоловіків просто витягали за допомогою стусанів із гамаків і везли, зв’язаних, у вантажівці, щоб одружити силою.

Кілька днів стара бачила, як до монастиря їхали вантажівки з вагітними індіанками, і тільки у святу неділю Трійці їй пощастило, бо здогадалась, як собі зарадити. Того дня задзвонили дзвони, і вона побачила веселу обірвану юрбу, яка прямувала на свято, серед них ішли вагітні жінки у фаті та весільному вбранні і вели попід руки своїх випадкових чоловіків на колективне весілля.

В останньому ряду йшов зовсім молодий хлопець, підстрижений за індіанським звичаєм, удягнений у лахміття; він ніс у руці великодню свічку, перев’язану шовковим бантиком. Стара покликала його.

— Скажи мені, сину, — запитала вона улесливо, — що ти тут робитимеш?

— Святі отці покликали мене на перше причастя, — відповів він.

— Скільки тобі заплатили?

— П’ять песо.

Стара витягла з кишені купу грошей, на які хлопець здивовано подивився.

— Я дам тобі двадцять, — сказала вона, — але не на перше причастя, а щоб ти одружився.

— А з ким?

— З моєю онукою.

Отак Ерендіра, вдягнена у послушницький одяг та мереживну хустину, яку їй подарували послушниці, одружилася у дворі монастиря. Вона навіть не знала, як звуть чоловіка, якого купила їй бабуся. З якоюсь неясною надією вона витримала стояння на колінах у селітровому розчині, огидний сморід поту двохсот вагітних наречених, напучення з послання святого Павла, прочитане латиною, що падало, мов молот, у нерухоме від спеки повітря. Місіонери не знайшли приводу, щоб перешкодити несподіваному весіллю Ерендіри, але обіцяли дівчині зробити все можливе, щоб затримати її в монастирі. Однак по закінченні церемонії у присутності ігумена, військового алькальда, що стріляв у хмару, новоспеченого чоловіка та байдужої зовні бабусі Ерендіра знову опинилася під владою чарів, які володіли нею з дня народження. Коли дівчину запитали, в чому полягає її справді щире та остаточне рішення, вона не вагалася ні хвилини.

— Я хочу піти звідси, — сказала вона. І пояснила, вказуючи на чоловіка: — Але не з ним, а