Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивлячись на сервірування столу, можна було припустити, що Митрофан був прихильником давньої української мудрості, яка каже: «Насипай більше. Багато — не мало. Що не з'їмо, то понадкушуємо». А може, хлопцеві після монастирського посту від достатку в голові замакітрилося? Навряд чи він коли-небудь у житті не просто бачив стільки їжі, а ще й мав до неї вільний доступ.
Простіше кажучи, Митрофан виклав на стіл усе, що знайшов на кухні і зміг донести. Окіст, пару ковбас, голівку сиру, хліб, гірку цибулин і жменю часнику. Окремо в невеликому вагані красувалася квашена капуста. А завершив сервірування тим, що нарубав усю цю їжу величезними шматками. Втім, за мого нинішнього росту це не мінус, а плюс…
Правило старшинства хлопець дотримувався твердо. Сидів перед накритою поляною, ковтав слину, але навіть шматка хліба зі столу не взяв. Дивився на їжу, як заворожений, і чекав мене.
Зробивши запрошувальний жест, я схопив шматок ковбаси і засунув у рот. Відкусив, скільки влізло і став жувати, задоволено муркочучи, наче великий кіт. Ага, розміром із тигра.
— Ваша світлосте! — частково здивовано, почасти обурено вигукнув Митрофан. — А помолитися перед трапезою?!
Тьху, диявол. Я думав, він мені шанує, а це все лише монастирське виховання. Хоча хто я такий, щоб освячені століттями традиції засуджувати. Пам'ятаю, дідусь завжди перед їжею рота хрестив. Поспіхом, без фанатизму, швидше за все, навіть не замислюючись над тим, що робить. Але все ж.
Доведеться підтримати. Я зробив урочистий вираз обличчя, наскільки дозволяли розперті ковбасою щоки, і поважно кивнув. Потім повільно й не менш поважно вказав на чоло. Натякаючи, що я не забув, просто звертаюсь до Творця подумки.
Проскочило. Хлопець поставився до моїх примх з розумінням. Щоправда, сам слова молитви забурмотів уголос:
— Очі всіх на Тебе, Господи, уповають, і Ти даєш поживу всім своєчасно, простягаєш Твою щедру руку і всіх задовольняєш милістю Своєю…
Беручи посильну участь у процесі подяки, я заплющив очі і лише кивав у такт… Потім хлопець замовк і по кімнаті немов луна загуляла від мого чавкання. Я навіть очі розплющив. Ні, не почулося. Монашок старанно надолужував втрачене за роки примусової аскези. Але не забуваючи час від часу кидати на мене запитальні погляди.
Що ж, я хоч і хазяїн свого слова, але для людей мені приємних можна обіцянку і дотримати. Тим більше, що як сон розуму породжує чудовиськ, так і відсутність інформації породжує домисли.
— Гаразд, перший голод угамували, далі можна їсти не поспішаючи. Тобто перемежуючи процес жування розмовою. Тож ти хотів почути мою історію?
Митрофан квапливо кивнув і завмер.
— Ти не відволікайся. Говорити я буду. Тож продовжуй жувати.
Я підтяг до себе глечик із водою і старанно промочив горло. А потім почав переказувати ченцю приблизно ту саму казку, що колись зліпив для Круглія. Про долю дикого варвара, що спустився у великий світ із далеких і засніжених Карпат... Поки не побачив глузування в очах хлопця і не згадав його зауваження про мої руки.
— Ось же, зараза, розумієш… — промовив збентежено. — Я так довго й старанно вивчав цю історію, що вже й сам повірив. Звичайно ж, насправді все зовсім не так. І ти, Митрофане, будеш перший, кому я розповім правду. Не до самого денця... Не наполягай — ти не духівник, а я не на сповіді. Але більшу її частину.
Хлопець від важливості навіть почервонів. А може, лише від ситості? Он як очі посоловів.
— Дякую, ваша милість. Господь свідок, ви не пошкодуєте про довіру, яка... Я... я... — від надміру почуттів він не зміг підібрати потрібних слів.
— Облиш, хлопче. Ти що? Ми ж із тобою тепер товариші. Чи велика заслуга народитися не в хатині, а в палаці? Адже знаєш, що Син Божий був повитий не на шовках, а на сіні в хліві, серед худоби…
— Значить, я не помилився? — задоволено сплеснув долонями той, роблячи з почутого свій висновок. — Ви дуже знатного роду.
Тут треба було остаточно визначитися, щоби потім уже не плутатися. То хто ж я: княжич чи королевич? І я, сунувши в рот чергову скибку шинки, взяв хвилину на роздум.
Тому й почув, як спрацювала перша пастка. Шуму було небагато. Все-таки портал знаходився на два поверхи нижче. А ось крик, після цього, вже прозвучав цілком чітко.
— Доннерветтер! Остолопи! Хто тут відра залишив? Ганс! Син свинопаса та свині! Нероба! Це тільки ти міг таке зробити!
Митрофан здригнувся і спробував схопитися, але я заспокійливим жестом зупинив його.
— Тихо, тихо... Пам'ятаєш, як ми умовлялися діяти?
Цього він забути не міг точно. Тому що тільки вислухавши мій план, хлопець погодився натягти одяг, знятий з трупів.
— Та що у вас тут діється? Ганс! Курт! — цей крик уже пролунав після гуркоту від падіння перекинутої лави. — Ідіоти! Знову перепилися? Де ви тільки дістаєте шнапс? Все, мій терпець урвався. Сьогодні ж доповім комтуру! І повірте, цього разу одними різками та постом не обійдеться.
Голос наближався і, з кожним словом, у мене росло переконання, що я його вже десь чув. От тільки де саме згадати не міг. Як відрізало.
Різко, від удару ногою, відчинилися двері, і на порозі з'явився високий чоловік у дорожньому костюмі та білому плащі лицаря-хрестоносця. Тевтонець однією рукою притримував полу плаща, другою — довгий меч.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан», після закриття браузера.