Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Добре, — підтвердив я, а потім, не церемонячись, потягнув зі столу буженину.
М'ясо теж не підкачало. З якого звіра воно було, не розпізнав, не знавець, але явно молодого і добре відгодованого. Так і тануло у роті. І відразу стали зрозумілі розміри порцій. Тонше нарізати просто сенсу не було. Шматок грам у триста я вм'яв за три укуси. І одразу схопив ще один. Цього разу, щоправда, вже заморивши перший голод, зменшив темп, і зробив собі подобу бутерброду. Цибулею теж не знехтував... Вітаміни. Щоб цингу не підхопити. І для зубів, знову ж таки, користь величезна. А то до хорошої стоматологічної клініки ще років п'ятсот, не менше.
— І що ти збираєшся далі робити? — приблизно хвилин через двадцять, поцікавився Борей, уже втретє наповнюючи горнята.
На той час я вже трохи наситився, і тільки капусткою хрумтів.
— Та хто ж його знає? — знизав плечима. — Не думав ще… Часу не було. Та й вибір невеликий. Що я вмію, окрім цього? — машинально поплескав долонею по тому місцю, де мало бути руків’я меча. Зброю ми повісили біля входу на спеціально вбиті у стіну кілки.
Поплескав і задумався… Це ж треба — машинально. Нічого не скажеш, абсолютно природній жест для студента політеху. Як все-таки життя людину під свої потреби підлаштовує! Адже всього півтора місяці, як я опинився у середньовіччі, а звички — наче все життя тут провів. Тоді як навички, набуті за двадцять років цивілізації, немов корова язиком злизала. Через непотрібність.
Борей мою задумливість розцінив по-своєму.
— Це ти вірно міркуєш, Степане. У нас у Приозерному тобі роботи не знайдеться. Мене одного громада і то ледве утримує. Ну як утримує? Господарство в мене своє, а громада просто допомагає… Тож другого воїна їм точно не потягнути. Якщо тільки не знайдеш собі якусь дівку. Тут можливості більше… Цього добра, як грибів у лісі. Хоч у козуб збирай. Тоді громада тебе прийме. І на ноги підвестися допоможе. Бо ти вже не чужинцем, а своїм будеш. Родичем…
— Теж мені сват знайшовся, — пирхнув я. — Сам чого в такому квітнику бобилем живеш?
— Був одружений, — опустив голову Борей. — Торік моя Любава згинула. Не вберіг… Пом’янемо… — господар знову наповнив горнята і, не цокаючись, випив.
— Вибач…
— Нічого. Переболіло вже... До осені, глядиш, і приведу нову господиню до хати. Не діло це, одному кукувати. Чоловікові без жінки ніяк… Одразу як старий пень трухлявіє зсередини і зовні мохом обростає. Бо життєві соки застоюються. Любава зрозуміє…
— Це так, — підтакнув я. Бо хоч і не надто оковирно сказано, але по суті. — Живим треба думати про живе. А перед мертвими потім вибачимося. Коли зустрінемося.
— Саме так... — оцінив Борей. — Ще по ковтку?
— Ні, дякую… — відмовився я, відчуваючи, як хміль починає брати своє. — Якщо не заперечуєш, пройдусь. На село подивлюся. Може, справді долю зустріну?
— Все, можливо, — серйозно кивнув удівець. — Ти хотів заночувати в сараї? Так я тобі там кину рогожку. А в кутку, на табуреті, глечик і щось на зуб залишу. Нагуляєшся, підкріпися та й відпочивай… Вважай, вдруге народився. Мало хто може похвалитися, що пастки жархуна вискочив. Як тільки збагнути встиг, що втікати треба. Це ж мить втратити — і пізно.
— Я й не збагнув. Старший штовхнув і крикнув: біжи! Я і рвонув уперед себе, не розбираючи дороги. Це вже як позаду смертним криком волати почали, зрозумів: що трапилося.
— Пощастило тобі, брате... Не забудь згадати старшого перед сном. Життя він тобі врятував. Одного ніяк не зрозумію…
— Звісно ж… А краще, давай зараз пом’янемо… — я вирішив зам’яти тему, щоб Борей не заглиблювався у подробиці. А ковток вина, найкраще змінює напрямок думки.
— Це правильно… — вино знову забулькало в горнята. — Мабуть, ти йому сподобався чимось більше за інших?
— Дядько мій ...
— Тоді, зрозуміло… Рідна кров, не водиця…
Вечоріло. Вийшовши за хвіртку, я повернув у бік протилежний тому, звідки ми прийшли — щоб подивитися на ту частину села, яку ще не бачив. Адже вулиці не просто так прокладають. І якщо з одного боку вона закінчувалась мостом через річку, то й з іншого має бути щось не менш важливе.
Так і виявилось. Вулиця вивела мене до криниці. Посеред невеликої площі стояв дерев'яний зруб, а поруч із ним гордо дивився у небо «журавель». Трохи дивно, що в селі на березі річки лише одна криниця. Хоча… Пригадується у нас у селі, незважаючи на те, що колодязі в кожному подвір'ї, багато сусідів приходили по воду до нашого. Говорили — вода м'якша. А для самогону чи вина, поколіннями все село ходило по воду до джерела, що витікало з-під скелі. За три кілометри.
Біля зрубу, наповнивши цебра, намагалася примостити їх на коромисло молода дівчина.
Я був ще далеко, обличчя не розгледіти і конкретний вік не визначити, але судячи з гарно скроєної постаті, ще далека до переведення в розряд молодиць. Ну, чи мені просто хотілося, щоб вона виявилася молодою та гарною.
Чи дівчина переоцінила свої сили, чи відра їй видали занадто великі, але поклавши на плечі коромисло, вона ледве розігнула ноги, випрямляючись.
— Стривай, красуне… — я вирішив, що більш підходящої нагоди для налагодження контакту з місцевими жителями може і не видатися. Принаймні сьогодні вже точно. — Давай допоможу…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.