Читати книгу - "Майстер реліквій"

Фуггера, аугсбурзького банкіра. Фуггер дав грошей. І вони купили дозвіл. Потім ще й майнцський електорат чекав, щоб його купили. Це ж реальна влада — бути одним з сімох курфюрстів Священної Римської імперії, які вирішують, хто буде імператором. Зараз бранденбурзці хочуть саме цього для свого маленького Альбрехта. От і треба знову йти до Фуггера і просити більше — цього разу двадцять одну тисячу дукатів. Зараз Альбрехт повинен продавати індульгенції, багато індульгенцій, щоб віддати борги. Тому, — вів далі Дісмас, — ми маємо брата Тецеля і його цирк. Тим часом Папа Лев хоче використати свої п'ятдесят відсотків з виручки за Альбрехтові індульгенції для відбудови Святого Петра у Римі. В мармурі, з величезною банею.

Дісмас посміхнувся.

— Ви у Мілані, а ми тут, тому нам добре відомо, що Лев має й інші витрати. Наприклад, його домашній улюбленець слон-альбінос Ганнон. Його мисливські будиночки. Його бенкети, гульбища та оргії, на тлі яких «Сатирикон» Петронія виглядає як аскетичний ретрит[3]. І виходить, що всі врешті-решт працюють на Фуггера.

— Який є германцем, — додав Вітранеллі з ноткою тріумфу.

— Так, він германець, — погодився Дісмас. — Я не стверджую, що продажність — це унікальна італійська риса. Та хіба це мав на увазі наш Господь, коли сказав: «Плодіться і множтеся», — він знизав плечима. — Хоча, це питання для богословів, а не для мене, нікчемного торговця кістками.

Синьйор Вітранеллі посміхнувся та погодився, що шляхи Господні незбагненні.

На цьому й порішили. Потім наповнили свої чаші та випили.

Дісмас сказав:

— Щодо продажності німців, звісно, то Фуггер. Так, Фрідріх виставляє свої реліквії, і люди платять за привілей прикластися до них. І купляють індульгенції. І переконують себе, що це зменшить час їхнього перебування у чистилищі. Але всі гроші, отримані з продажу індульгенцій, Фрідріх витрачає на побудову університету та замкової церкви. Не на домашнього слона і бенкети. Це варто бачити — його університет. І я вам більше скажу, синьйоре. Йому та іншим німецьким курфюрстам дедалі менше подобається відсилати свої гульдени та дукати Папі Леву через Альпи у Рим, щоб оплачувати весь той мармур.

— Скільки всього реліквій у Фрідріха?

— П'ятнадцять тисяч. Може, й більше.

Вітранеллі скривив обличчя.

— Гарний клієнт. І у вас таких двоє.

— Не скаржуся. Вони дуже різні люди. Для Альбрехта реліквії — це бізнес. А Фрідріх просто їх любить. Коли я полюю на них для нього, це… це як… — він широко посміхнувся, — я не хочу казати «квест». Три роки у Святій землі відучать вас від цього слова, це точно. Коли я щось розшукую для нього, я почуваюся добре. З Альбрехтом це більше схоже на… Ну як вам пояснити? Я вже трохи п'яний, розумієте…

Вітранеллі підняв свій келих.

— За святі кістки!

— За святі кістки! — відповів Дісмас під дзенькіт келихів.

Невдовзі він вийшов, щоб відшукати Маркуса у «Червоному Кабані».

2. Рейн

З Базеля Дісмас подався на північ, до Майнца. Він волів би їхати у Віттенберг через Нюрнберг, оскільки в Нюрнберзі міг би відвідати свого друга Дюрера, приємно провести вечір або два в «Райському саду», його улюбленому борделі, відіспатися у власному ліжку, а потім уже вирушати до двору Фрідріха у Віттенберг. Але Альбрехту не терпілося отримати свої замовлення, і він надіслав листа, що хоче мати їх негайно. Тож спочатку — Майнц.

Це була звичайна подорож човном вниз по Рейну, нічого особливого, окрім тьми-тьмущої самопризначених «контролерів», які збирають гроші з усіх мандруючих. Він найняв легкий місткий човник і чотирьох дужих швабських веслярів.

Цієї пори року вода була низька і текла повільніше. Маркус погодився скласти йому компанію. Добре мати когось із такими навичками, як у нього. Якщо вітер буде ходовий, а веслярі не будуть сачкувати, як заведено у швабів, менше ніж за тиждень вони опиняться у Майнці.

Надвечір першого дня Дісмас і Маркус сиділи на юті, спостерігаючи, як сонце вкриває бронзою дерева вздовж східного берега. Здалеку маячіли темні сосни Чорного лісу.

— Тобі треба було купити рибальський човен святого Петра для твого архієпископа, — зауважив Маркус, личкуючи ганчіркою свій арбалет. — Тоді не довелось би наймати це корито.

Дісмас чмихнув.

— Я не думаю, що архієпископа засмутили б сліди морських шашелів!

Маркус тим часом накручував кранекін[4] на своєму арбалеті, натягуючи тятиву.

— За кращих часів, — посміхнувся Дісмас, — роблячи це ти не крехтів, як старий дід, який не може випорожнитися.

— Заткнися і керуй стерном. Якщо ти це вмієш.

Маркус продовжував накручувати. Тятива вигиналася і рипіла, доки не зчепилася із горіхом.

Дісмас добре пам'ятав цей арбалет. Маркус не розлучався з ним усі ці роки. Він згадав, як у Чериньолі, перш ніж іспанські аркебузири відкрили пальбу і все пішло до біса, Маркусів бовт[5] дивним чином блискавично пролетів через усе поле бою і, пройшовши крізь забороло, влучив у капітана іспанської кавалерії, а тим часом Маркус уже перезаряджав зброю.

Він був напрочуд швидким, цей Маркус. Він міг випустити три бовти, поки рахуєш до п'ятдесяти. Також він непогано володів списом і алебардою. А ще булавою, сокирою та мечем. Будь-якою зброєю, насправді. Дісмас бачив, як він застосовує все, що завгодно.

— Я сподіваюся, що твій зір кращий за твої старезні м'язи, — сказав Дісмас.

Вони завжди по-братськи кепкували один з одного.

Маркус прилаштував до плеча арбалет, цілячись у бік східного берега, який був на відстані майже пів-фурлонгу[6]. В що б там він не цілив, воно було поза межами Дісмасового поля зору.

Маркус натиснув спусковий важіль. Тятива з ляском вивільнилась. Бовт свиснув у бік берега, описуючи положисту дугу. За мить почулось як метал урізався у дерево. Залунали голоси. Маркус опустив арбалет і самовдоволено посміхнувся. Дісмас повернув стерно до берега, ближче до галасу.

Це було невеличке рибальське село із каплицею. З наближенням човна голоси чулися все гучніше. Група селян тупцяла на березі, вимахуючи кулаками та знаряддями праці. Неподалік від берега Дісмас повернув човен і повів паралельно йому. Немає сенсу висаджуватися у натовп розлючених простолюдинів. Він наказав швабам припинити гребти, але бути готовими стати на весла будь-якої миті.

Тепер вони могли розібрати слова. Юрба вигукувала: «Дияволи, злодії, богохульники, жиди!»

— Маркусе, подивися, що ти наробив.

Маркус показав рукою на каплицю. Дісмас спочатку не зрозумів. Але згодом побачив.

— Маркусе!

Важезний бовт стирчав із центру дерев'яного хреста на верхівці каплиці. Влучила вона точнісінько у центр, там, де перетиналися поперечини хреста.

— Гребіть! — звелів Дісмас веслярам. — І швидко!

Мешканці села почали кидати у човен каміння, біжучи