Читати книгу - "Морфій"

Я присів на парапеті під високим вікном і в кишені піджака несподівано намацав щось тверде: портсигар, що я вже про нього й забув. З надією відкриваю: всередині три цигарки! Попросив у якогось раннього перехожого вогню та й курю. Тютюн пересохлий, дере в горлі, але добрий, з іншого світу, я три дні не курив, бо думав, що вже не маю цигарок. І думаю: чи мене гризтиме сумління?

Бо ж воно все і без того належить тим подірявленим хлопчакам, у мені німці не здужали дірок наробити, хоча та ціла лавина сталі та свинцю була на мене націлена, була в мене вистріляна, спливала на мене металевим потоком, але не долетіла, не влучила, не здужала, не здужали.

Тому мене гризло сумління. Але коли докурив, то далі шукав доктора Ростанського у шпитальних коридорах і знайшов. Примару Ростанського знайшов. Він всох, дуже схуд, може, на десять кілограмів, під очима кола, із себе весь біло-синій, але зрадів, побачивши мене. Яцек, мій Яцек.

Зрадів у першу секунду, щойно мене побачив, тоді вдруге глянув на мене, і зрозумів, і зразу розгнівався, замкнувся в обуренні.

— Виключено, — так холодно, як тільки вмів, кинув мені — доволі холодно, але недостатньо, не настільки, щоб тим відбити в мене охоту.

— Добридень, Яцку.

— Ти мені давай без добриднів і без благань, Костику. Я знаю, до чого все піде. Не дам, це виключено. Сам нічогісінько не маю.

— Маєш.

— Ні.

Відвернувся і відійшов, ніби не хотів зі мною й знатися. Знав, що я не піду собі, знав. Але дасть, я знаю, дасть. То я йду за ним, до маленького кабінетика, пробував замкнути переді мною двері, але я таки пробився досередини. Знаю, що має, напевне має якийсь нерушимий запасик, напевне й необлікований, солоденькі плящини, не записані в жодну книжку. Та й поїбати той облік, кого зараз облік обходить. Та ж німці прийшли. Кінець обліків.

— Дай, прошу тебе. Не можу, не витримаю того, пущу собі кулю в лоба.

Дивиться на мене, оглядає. Яцек, мій Яцек. Яцусь. Ростанський. Любий. То він зараз думає, чи я справді міг би, чи міг би пустити кулю?

— Ти що, ідіоте, десь пістолет заховав?

Мовчу. Значуще.

— Не дам, не лякай мене дарма, ти ж сина маєш, дружину. Не дав би, навіть якби мав, але не маю. Не дав би, бо і тут потрібен. Пораненим потрібен, холера ясна!

— Та хоч зо дві пляшечки дай, Яцусю мій золотий, благаю тебе, — кажу, але не плачу, слова благальні, але тон рівний.

Зітхнув.

— Первітин[5] можу дати, — відповів, і я зрозумів, що поступиться. — У німців купив, начорно.

— Та не хочу я того холерного первітину.

— Але я тільки первітин маю.

— Неправда. Нащо мені первітин? Нащо тобі первітин?

— Не знаю. Продавали задешево, і я взяв. Більше нічого не маю!

— Маєш!

Зітхнув. Помовчав. Я вже знав, що дасть. Уже знав, що дасть, і тепер знав точно. Ще хвилю помовчав. Покрутив головою.

— Ідіоте. Одну тобі дам. Востаннє. Аж поки війна закінчиться.

Обійняв його, хоч він і виривався, поцілував ув обидві щоки, Яцек ту чудесну пляшечку витяг із сейфу, я її зразу сховав до кишені і ще раз обійняв його, тоді відвернувся, щоб вийти.

— Костику… — почав, коли я вже стояв у дверях, голос йому перемінився.

Відвернувся, дивився на мене, почате речення висіло в повітрі.

— Костику… — повторив.

— Ну?

Боявся. Речення ще хвилину висіло в повітрі, але він так і не здобувся його закінчити, тільки махнув рукою.

— Я ще її пошукаю, друже, обіцяю, — я сказав це бадьоро, ніби говорив перед солдатами на шикуванні. — І знайдеться, точно знайдеться. Люди зараз постійно знаходяться.

Яцек іще раз махнув рукою, а я вийшов і вже з-за дверей почув, як він лягає на кушетку, як заскрипіли пружини не від ваги його вихудлого, малого хлоп’ячого тіла, а від ваги турбот, і страху, і жалю. І смутку.

Твердо обіцяю собі, що дотримаю слова, що порозпитую, міг цим допіру в «Лурсі» зайнятися, але якось із голови вилетіло, бо від самого ранку зосередився тільки на тому, що кінець тверезості, то воно якось і вилетіло. Соромно, що вилетіло, але вилетіло з голови, приятелева дружина, Іґа, Іґа…

Але я подивлюся, пошукаю, пошукаю.

Тому мене трохи гризло сумління, але коли вийшов до міста, то не моє місто заграло іншими барвами: пляшечка в моїй кишені променіла тими кольорами, освітлюючи будинки з підбитими очима, будинки з оскальпованими дахами, будинки з вительбушеними помешканнями. Бачив: іще сьогодні відкину всі ці відтінки сірого, сьогодні втечу туди, де мене не наздожене жоден німець, ані більшовик, ані наш полковник, ані патріотичні матрони не наздоженуть, ні старі, котрі пам’ятають іще січневе повстання, не досягнуть вони мене, хоч би й галопом дибали до мене з тими своїми ласками, бекешами і конфедератками, не досягне мене ні майбутнє народу, ні його минуле, не досягне мене електрифікація, радіо на кристалах і антени, розіп’яті на сільських деревах, ані труднощі хлопські мене не досягнуть, ні парцеляція, ні демократія, нічого. І батько мене там не досягне — той, котрого пам’ятаю ще з-перед минулої війни, з його світлими рідкими вусиками і з моїм іменем, витиснутим із-поміж міцно стулених губів.

— Константине! — сичить мій молодий батько.

Не наздожене мене там, не досягне мене з могили.

І я йшов собі легко через Шуха і Пулавську, два тижні тому ми бились неподалік, а сьогодні я собі йшов по могилах колег і по крові наших коней, і я готовий був навіть посвистувати. Подумав, що треба собі справити велосипед, і нарешті прийшов на Мокотув, до Гелі та Юрчика, під нашу веделівську кам’яницю, сучасність та модерн, стіни гладенькі, без карнизів, без жодних волют і прикрас, сучасні, як аероплан і люксторпеда[6]. Глянув на годинник, батьківський годинник, електа з червоною дванадцяткою, з минулої війни, батьківський годинник, моє зап’ястя: на циферблаті сімнадцята. Зможу якусь хвилю посидіти і ще на деякий час повернутися. Став перед нашою кам’яницею і подумав, що Геля може обмацати мої кишені. Міг би ту пляшечку десь заховати, біля брами чи десь на східниці,