Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ 📚 - Українською

Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У карнавалі історії. Свідчення" автора Леонід Плющ. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 199
Перейти на сторінку:
на партійних циніків, анти-комуністів. Ні, писав я про них, зважуючи те, що знало ДБ, зважуючи й їхній цинізм, що збігався з цинізмом самих гебістів… Відбрехатись їм було б дуже легко, вказавши на мої наклепи на Щербицького, Овчаренка, Брежнєва… І все ж, боюсь, що справді, на бажання, ДБ могло використати проти них мою книгу… Те саме щодо моїх конспірацій. Я міняв націю співрозмовників, місце, ситуацію, але тепер бачу, що конспірація погана. Стосовно шефа нашої лабораторії маю закиди сумління, бо з конспіраційних міркувань погіршив його образ. Заднім числом можу розкрити, що він був одним з тих небагатьох, хто підписав мого листа на захист арештованих українських націоналістів. Погіршив, бо не бажав, щоб вони знищили його справу. Чи врятував він її? Мабуть, ні, як своєю партійністю академік і член ЦК Глушков не врятував, а загубив українську кібернетику… І все ж, якщо я завдав комусь шкоди, то жаль… Є якась страшна логіка боротьби, коли замість роздумів і пошуків спільної істини, людина повинна вибирати просте: так — ні, ворог — союзник. І хоч дисидентство й виробило свою етику толерантности до ворога чи слабака, але оця сама логіка давалася взнаки майже в кожного, в мене — теж. Не озлобитися — тяжко…

На жаль, нового Нюрнбергу, міжнародного суду над комунізмом так і не відбулося. Небагато хто покаявся, й особливо це вражає щодо ґебілів у рясах, що вчать паству каяття. Дуже не люблю оте російське публічнеє покаяніє, з роздиранням сорочки й душі, але дивно, як вони всі (майже) легко простили свої злочини. Тому й суду не було. Добре німцям — їх розбили… Я проти переслідування комуністів (довічне ув’язнення, розстріл якомусь 100-річному катові, чи навіть Каганови-чеві, Молотову, Морозову, Наджарову?), але суд юридично-моральний потрібен. Без нього маємо те, що маємо. Колишні експропріятори приватної власности експропріювали так звану всенародну власність і продовжують грабувати народ. Гірше, вони привласнили наші гасла демократії, незалежности, й навіть церкви. В Росії ідуть ще далі, створюючи дикий капіталізм під прапором християнства і все того самого месіянізму Святой Русі.

Недавно, ще дехто з дисидентів жалів, що боровся з комунізмом — новий звір їм здається ще паскуднішим за попереднього. Я не жалкую, може тому, що був марксистом і не мав ілюзій щодо демократії. (Навпаки, моє розчарування було позитивним щодо неї.) Жаль, очевидно, що народ плутає демократію й дєрьмократію, але це свідчить лише про те, що роз’яснювальна, просвітна функція дисидентства не вичерпала себе. Власне, дисиденти не були революціонерами в сенсі Леніна. Не було нової утопії раю на землі. Для нас — майже всіх напрямків руху опору — не йшлося про владу. Чи випадково те, що серед сучасних магнатів, нових руських чи українців, нема жодного дисидента, хоч очевидно й були нечесні, непорядні дисиденти (про Гамсахурдію не згадую, бо це не з наших країв, та й був він лише іграшкою в руках ДБ)? Не потрапили вони і до влади, хіба що кілька опинились біля неї. І це свідчить, що «ми чесно йшли», хоча якісь зерна неправди й можна знайти в дисидентському русі. Окрім того, не будемо переоцінювати роль дисидентів у зникненні радянської влади. Не ми звалили комунізм, не ми звалили імперію. Запам’яталася одна київська зустріч 95-го року. Після довгої й цікавої розмови з О. Забужко біг на останнє метро. Дядьо мого віку показав, куди бігти, й по дорозі розказав про себе (про мене ж дізнався під кінець розмови). Не лаяв ні дєрьмократію, ні націоналістів, лаяв лише Леніна й пломбований вагон: «ізмєннік». Науковець, інженер, працював в органах, тобто в їхньому якомусь Інституті. «Ви ж знаєте, платили нам добре. І ось кажу батькові в 64–65-му році: «Скоро тут все розвалиться. Поки не пізно, купимо тобі хату під Києвом». Я так і присів. Це тоді, коли ми (чимало з нас) ще мріяли полагодити цю країну, у всякому разі не думали, що ще за нашого життя вона лусне, товариші з органів уже розуміли, що це станеться ось-ось. Дійсно, «я — політіческій, піонера в попку клюнул». Так і хочеться доточити оце до назви книги «я піонера в попку клюнул». Скільки було ще наївности в нас. Розвалили імперію самі володарі, бо хотіли позбавитися «вериг комунізму» (В. Шульгін), які заважали їм відверто, прямо, законно користуватися привілеями нового класу, але вже не «комуною», а персонально, родинно, «цивілізовано», «як люди». Розвалили, бо вже не могли керувати по-старому, бо народ теж не хотів жити по-старому. Кріт історії рив глибше, ніж це здавалося класикам марксизму-ленінізму, а іронія історії щодо них самих окошилась сарказмом…

І все ж правозахисний рух зіграв суттєву роль, і саме ту, яку на себе взяв, — демістифікація комунізму й імперського інтернаціоналізму, розвиток хоча б у інтелігенції правової свідомости, включно з національною самосвідомістю, тобто оформив, усвідомив, висловив всенародне небажання жити по-старому. Горбачовська революція згори змушена була поверх голубих мундурів натягнути не по них шите демократичне вбрання. Що це — перемога чи поразка? Тяжко назвати революцію, в якій було досягнуто саме тих цілей, що вона їх проголошувала. До влади завжди приходили мародери революції. Але так чи інакше наші країни вийшли з чорторию, глухого кута ентропійної смерті комуністичної імперії. Дисидентська доба — повернення в історію індивіда: відродження особистости. Нині в історію повертаються країни й нації. Процес болючий і, на жаль, відбудеться коштом рабів отих малих… як не остогидла вже метафора сорока років Мойсеевого Екзоду, але навіть для того, щоб казани були повні м’ясом (славнозвісна донбаська ковбаса), потрібно звільнитися від рабського духу. (Київ як біг за імперським возом, так і продовжує, і все знову й знову переживає напади ностальгії за Переяславською радою й Московським пужалном.) Навіть форма лицемірства нового класу, те, що вони «вкрали» у дисидентів, — демократія, християнство та незалежність — сприяє цьому звільненню. Бандит, який змушений грати в порядну людину, все ж краще за бандита «бєзпрєдєла» чи баклана. Він, хоча б через своїх дітей, наближається до цивілізації.

Мені неодноразово пропонували написати продовження «Карнавалу» на Заході… Мабуть, не буду, хоч і назва вже була: «На демократичному балагані». Звільнення з ГУЛАГу дало змогу зазирнути до кухні цивілізованої політики, і вона мені здалася дуже несимпатичною. Часто лицемірство, мюнхенський дух цієї політики, викликало бажання послати їх усіх, але куди? Чи не це саме лицемірство, точніше вибух проти нього загнало слов’ян і німців у тоталітаризм? Чи не на справедливому гніві проти брехні тих, що при владі, базує свою

1 ... 4 5 6 ... 199
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"