Читати книгу - "За сестрою, Андрій Якович Чайковський"

Козак став придивлятися та хитати головою.

«Що за мана? Вчора в цiм боцi заходило сонце, а сьогоднi сходить? Хiба ж воно вертається?»

Козак полiз на могилу й зараз зрозумiв усе. Пiзнав, що це якась велика пожежа. Це вже певно поганцi десь бенкетують. Господи, спаси хрещений народ!

Вiдмовляючи голосно молитву, пiшов до рiчки вмитися. Його вороний кiнь, що пасся недалеко на припонi, як побачив свого пана, заiржав весело, наче б хотiв його з дниною привiтати.

– Здоров будь, товаришу! Гаразд ночував? – заговорив козак серед молитви.

Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою бриту голову.

Вiдтак вийняв iз-за пояса малий гребiнчик i кусок дзеркальця та став причiсувати свiй чорний довгий оселедець та й закручувати його за вухо. Так само розчесав вуси i зложив їх складно по-запорозьки вниз.

Семен Непорадний – так вiн звався – був кремезний козак лiт тридцяти. Одягнений у широчезнi червонi штани, якi пiдперiзував широким шовковим поясом. На ногах добрi шкаповi чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхристана, звiдки визирали широкi косматi та сонцем опаленi груди. Миючись, засукав рукави вгору поза лiктi i показав жиластi руки, закiнченi п'ястуками, мов довбеньки.

Непорадний уходив на Сiчi за неабиякого силача. Згинав залiзнi штаби, а коня пiдносив, мов барана.

А мимо його лицарської справности його прозвали на Сiчi Непорадним за те, що в якiйсь зустрiчi не вмiв собi з татарином дати ради, аж товаришi його визволили.

Та вiн цим не ображався. На Сiчi не питали нiкого, як зветься; там зараз причiпали кожному ймення, з яким не розставався вже до смерти. Хоч би як козака негарно назвати, вiн цього не соромиться. Козаки говорили: «Не ймення тебе красить, а ти його краси». Найбiльше чванився козак тим, коли на дiлi показував, що вiн не є такий, яким його при перший нагодi прозвали…

Причепуривши свого чуба й вуса, Непорадний набрав у боклаг води й понiс коня напувати. Кiнь пив воду, любуючись нею, а вiдтак торкав лобом свого пана в плече, наче б йому дякував.

Тепер козак взявся варити снiдання. Вирубав мiж корчами над рiкою три колики й застромив їх у землю так, що верхом вони сходилися. До цього вершка мiж коликами прив'язав мiдяний казанок, до якого всипав з мiшка кашi. Опiсля налляв води й назбирав сухого бадилля на пiдпал.

З-за пояса вийняв кресиво та губку, напоєну порохом, i викресав вогню. Запалену губку вклав у вихоть сухої трави i почав нею махати, поки не загорiлась. Тепер розвiв ватру, що своїми жовтими язиками пiдлизувала казанок з усiх бокiв. Вогонь палахкотiв весело, прискаючи iскорками на всi боки.

Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотiлося розложити ватру, бо комарi дуже кусали, та не зробив цього з уваги на татар. Тепер їх повно вештається по степу, а вогонь видко здалека. Тож волiв терпiти вiд комарiв, нiж виставляти себе непотрiбно на небезпеку.

«От, заки заварю кашу, то й товаришi прийдуть, – думав собi Непорадний. – Та цього добра досить i на п'ять ротiв».

Непорадний вийняв люльку й гаманець з тютюном i почав набивати. Поклав вiдтак вуглика i став пихкати, поправляючи цiпком ватру, в яку з любiстю вдивлявся.

В тiй хвилинi його вороний форкнув два рази, пiдвiв голову i насторчив вуха.

Козак уже стояв на ногах. Кiнь оглядався на пана i звертався головою в той бiк, де рано видко було пожежу. Непорадний пiдбiг до свого леговища, вхопив рушницю i став на могилi. Тепер почув, як земля дуднiла вiд кiнських копит i в одному мiсцi захвилювала трава.

Нараз у травi щось забiлiло. Козак побачив мале хлоп'я в бiлiй свитинi на чорному татарському конi. Воно держалося обiруч гриви, а кiнь садив просто до могили. Прийшовши над рiчку, кiнь одним скоком перескочив на другий бiк. Такого отрясення не видержав хлопчина i впав з коня в траву.

Кiнь побiг просто до вороного i почав з ним обнюхуватись, наче б iз старим знайомим вiтався.

Хлоп'я лежало обiмлiле горi спиною на травi. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.

Непорадний принiс води, роздягнув хлопця iз свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав вiдтак листкiв, приклав, вiддер кусок свого пояса й обв'язав цупко. Вiдтак взяв хлопця наперед себе й занiс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав iз заплющеними очима й важко вiддихав. У нього було лице блiде, як у мерця. Вiд того, що вiн бачив цеї ночi i переживав, можна й розум утратити, не то що…

Непорадний догадувався, що бiдне хлоп'я втекло вiд татарiв та цiкавий був дечого вiд нього довiдатись. Козак вiдкрив хлопцевi рота, вляв йому трохи горiлки з пляшки та почав нею натирати виски…

Хлопець скривився, а вiдтак вiдкрив очi; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнiв. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на явi, чи може йому так сниться…

– Скажiть, дядечку, – каже Павлусь слабим голосом, – що зi мною, чи я ще живу?

– Живеш, небоже, i здоров будеш! Ти звiдкiля?

– Iз Спасiвки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й дiда вбили, сестру взяли… – Хлопець скривився до плачу i став дрижати на тiлi, як у пропасницi…

– На тобi, хлопче, глоток горiлки, заспокiйся, засни, все буде гаразд… бiля мене ти безпечний…

Павлусь послухав i перестав дрижати.

– Багато було поганцiв?

– Багато, дядечку, цiла хмара. Вони пiдпалили село з чотирьох кiнцiв; люди вийшли з хат: вони тодi ловили, страшно було, ой як страшно… Сетру Ганнусю взяли… – i хлопець знову став дрижати й плакати…

«Нерозумно я чиню!» подумав Непорадний: «Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже»…

– Егеж, хлопче! Козаковi соромно плакати. Виростеш, козаком станеш, тодi й засоромишся. Ти заспокiйся, проспись… Кажу тобi, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, iншi прийдуть, буде нас бiльше, безпечнiше. Цить бо!

Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усiх бокiв.

Павлусь знову заспокоївся i став засипляти… Непорадний пiдвiвся потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн пiдмiшав її i вкинув добрий кусник сала…

Вiн задумався… Тож саме тодi, як вiн отут