Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

В хатинці їхній стояв сморід, висів в повітрі дим – хоч сокиру вішай, панував безлад. По кімнаті були розкидані брудні речі, стіл був завалений брудним посудом, серед бруду та недоїдків валялися розкидані засмальцьовані карти та шахові фігури. Моєму візиту вони не здивувались, хоча я був першою людиною яку вони бачили за останні півроку. Певно, дивуватись вони вже відучились. Кажу їм – так, мовляв, я заблукав, змок, мені б просушитися, відпочити та дорогу розпитати. «Сушись, - кажуть, - відпочивай. У бігах, певно, давно?» Це вони подумали, що я з в’язниці втік і в тутешніх лісах ховаюся. «Ні, - кажу, - я тут зі своїми інтересами блукаю.» Чаєм напоїли гарячим, супом нагодували їстівним. Пічка у них чудова була – став я свої речі мокрі сушити, про те, про інше з ними балакати – і їм цікаво, і мені. Щоправда їх засмутило, що я не маю цигарок – тютюн у них закінчився і вони курили якусь дику суміш з моху, чорниці та чаю. Мозок вимагав отрути але ще не настільки, щоб вони полізли через ліси і болота за тим заморським трунком. Хоча до найближчого населеного пункту було недалеко – як пішки йти, то три дні лісом, потім два дні болотом, а там і рукою подати…

Виявилось, що один із них – Ігор – колишній військовий. І служив колись у якомусь дивному підрозділі  «рятівників» - майже як Чіп і Дейл. Він вкрай нездало приземлився з парашутом і все собі переламав – все що можна і не можна. Військовий лікар у шпиталі (а військові лікарі люди жорсткі і відверті) сказав йому, що лишилось йому жити недовго, а якщо довго – то в інвалідному візочку. Калічкою він твердо вирішив не бути, але жага життя вирувала – він вирішив, що буде ходити будь-що, або буде жити нормальним життям або не буде жити взагалі. І пішов. Але до війська – куди ж тепер. З того часу перебивався випадковими, але все одно авантюрними заробітками: наймався до геологічних партій, ось тепер на станцію завербувався. Шкода, що тіло хоч і загоїлось, але голова підводила – припадки бували неочікувані.

Другий стаційний черговий – Володимир – «вольняшка». Відсидів своє, вийшов, але додому не поїхав, то тим, то сим перебивався. А за що сидів він, я так і не зрозумів з розмов їхніх – чи то із-за жінки чи то із-за власної дурості. Я не допитувався, мені зрештою все одно.

І я так зрозумів, що остогидли вони один одному гірше пареної ріпи. Лаялись та сварились без кінця, і до бійок доходило.

І ось сиджу я, гріюся, чай п’ю, а вони знову сварку якусь розпочали. Із-за чого – незрозуміло. І матусю згадують! І кричать як навіжені! Влодко ні з того ні з сього ніж схопив та в Ігоря кинув. І якщо б той головою не смикнув, так було б вже по Ігорю батьковичу. І ніж  той - не хліб різати і не пера гострити – «фінгал» такий, що Господи прости. На вуйка волохатого клишоногого йти можна. На пів леза в дерево ввійшов. Ігор репетує: «Ти що – дурень?! Ножами кидаєшся!» Потім якось заспокоїлись – Ігор по дрова пішов. Влодко – «Вова» по-їхньому – ходить по кімнаті, злиться, сам із собою говорить: «Я цьому козлу зараз влаштую!» Взяв пляшку горілки, три склянки, налив. І в одну склянку якогось білого порошку насипав. Мені сказав – ось тобі – чиста, ось мені. А це йому, тому цапу смердючому. Я свою склянку до рук взяв, і коли Влодко відвернувся в щілину поміж дощок підлоги вилив. Ігор зайшов, а Влодко йому зразу: «Братане! Ну чого ти! Давай мирову вип’ємо! І за знайомство!» Сам свою склянку в горлянку миттєво й вилив, та Ігорю повну простягає. Той взяв до рук, дивиться то на склянку, то на Влодка:

- Не буду я пити! Ти, певно, мені туди якоїсь бридоти насипав!
- Та ти що, братане! Ти за кого мене тримаєш? Та я при ньому наливав! – і пальцем в мою сторону тикає.

А я до пічки притулився, наче і не чую нічого, наче випив. Не моя то справа. Не буду я лізти у сварки їхні.

А вони знову за своє, Ігор не п’є. Сваряться. Влодко тоді вкрай розпалився:

- Та ти що, думаєш, що я тебе отруїти хочу??? На, дивись!!!

Взяв і випив залпом. А через хвильку впав на підлогу – «вимкнувся». А під ранок і помер. Я так і не довідався – що він туди насипав. А з Ігорем ми до пізньої ночі по всіляку всячину говорили: про буддизм, про ліс, про звичаї евенів, про поведінку звірів тутешніх, про трави цілющі, про камені та мінерали, про Далай-Ламу, про творчість О’Генрі, про бандерівський рух, про перуанських індіанців, про королів, про капусту. Мені тоді вперше в житті трапився москаль який не просто позитивно відгукувався про постанців, а говорив про них захоплено, піднесено, якось навіть урочисто: «Все те, що писала про них радянська пропаганда, то брехня, це були справжні герої!» При цьому він знав чимало настільки дрібних деталей про той партизанський рух, що я просто дивувався. Наприклад, міг розказати, як повстанці розпалювали ватру або які трави використовували при лікуванні поранених. Чому він цим цікавився і звідки він все це знав – незрозуміло.

Вранці я почав збиратися, прощатися. Було приємно одягти на себе сухий теплий одяг. Я думав, він розпитувати мене почне або попросить допомогти поховати свого товариша. Ні, ні про що не запитував, нічого не просив.  Тільки сказав, що за такої погоди він мене на сопку Довга не пустить – пропащі там місця, тільки й гибіти, як піду в такий туман, то годі буде звідти й вибиратись. І щоб я вниз ішов – там річка, а як вздовж річки йти, то до людей вийти можна. Я так і зробив. А сопка Довга лишилася в мріях ще на дев’ять років.

Вперше на сопку Довга вдалось дістатись мені восени 2001 року. Осінь тоді була на диво суха і прозора. Осінній вітер дарував не вогкість і не бодлерівську безнадію, а чистоту і одкровення. Ця подорож була тоді для мене відчайдушним зривом – лише місяць перед тим я, отримавши важку травму, побував у стані клінічної смерті, летів через чорний тунель і бачив Бога. Щоправда, повернувся назад, але пережите лишило в моєму єстві якийсь глибокий слід – я інакше почав сприймати і життя, і саму смерть. Хоча і до того я розумів, що смерть це лише хиткий місток між двома існуваннями, чи між існуванням і злиттям з абсолютом Всесвіту, але одна справа мислити про це, а інша справа відчути це всіма своїми атомами. Не те, щоб я почав прагнути смерті, ні, я почав її спокійно чекати.