Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

Ця подорож була необхідна мені як випробування – чи здатний я ще блукати дикими горами в пошуках великого невідомого, таємної істини. Якщо не здатний – то чи варто жити взагалі?

В цю подорож я взяв з собою трьох студентів – знову ж таки на свій страх і ризик, хоча був впевнений, що все відбудеться як слід, і повернемось звідти ми живі, здорові, просвітлені.

Йшлося на диво легко – перевал долався за перевалом, дрімучі ліси зачаровували мовчанням, кольори осені в холодному прозорому повітрі були насичені і яскраві, вода в потоках була як ніколи холодна і прозора.

Сопка Довга давно кликала мене – чомусь вже більше десяти років постійно тягнуло туди і постійно дійти на цей довгий і дикий горб не вдавалось – то збивався з дороги, то негода псувала мені всі плани.

Іншої мети крім помилуватись красою не було. Матеріал збирати вже було пізно – все шестиноге, що могло поснути вже поснуло.

Сопка Довга здивувала – вона відрізнялась від всіх оточуючих пагорбів. Теж голець як і решта, але практично без каміння – хребет вище лісу був вкритий високою травою, що для тих місць рідкість. Криволісся там теж не було – жереб-стелюх чомусь на тих схилах не ріс – ні на північному, ні тим паче на південному схилі. У тих краях різні трапляються стелюхи – низькорослі покручені карликові дерева, що повзуть по землі, ніби бояться чогось: трапляються кедрові, ялинові, соснові, вільхові, ялівцеві і навіть березові стелюхи. Тільки модрина та ялиця ніколи в тих краях не гнуться перед вітром, перед снігом і морозом, не стеляться по землі в надії вижити. Мимоволі я став поважати ці два дерева і прислухатися до шелесту їх високих крон.

Ми довго йшли по тому дивному хребту, роздивляючись панораму навколишніх сопок та лісів, аж поки не збагнули, що сонце сідає, короткий осінній день добігає до краю і слід шукати притулку на ніч, ставити табір. Хотілося дихати і думати. Вітер був легенький, хоч і холодний, вирішили ставити табір прямо на хребті серед трави, аж раптом я помітив в заглибині на південному схилі сопки кілька старих дерев’яних хаток критих гнотом, що тулились одна до одної, утворюючи щось схоже на неолітичне поселення. Це було дивно. Я твердо знав, що ніяких людських поселень в цих краях немає і бути не може. Кілька самотніх зрубів, що були в тих диких землях ми давно лишили позаду.

Ми спустилися до того маленького селища – біля десяти добре зроблених маленьких затишних хаток. Кожна з пічкою, чиста і акуратна. Збудовані без єдиного цвяха, але колоди так ретельно підігнані одна до одної що не було навіть щілин. Віконечка зовсім маленькі з якимись мініатюрними шматочками скла. Такі зруби ставили, певно, на Русі ще тисячу років тому – тільки без скла. Замість скла затягували вікна «бичачим міхуром». Дві стайні – спільні на всіх. Видно, що колись тут тримали худобу, можливо, коней, корів, кіз. Але навіть запаху вже не було, послід давно виїли жуки-копрофаги.

І тиша. Мертва тиша. Почули якийсь скрип – виявилось, що то вітер хитає дверима стаєнки. Таке було відчуття, що це селище люди кинули (саме кинули, зірвались раптом, захопивши тільки саме необхідне і пішли разом з худобою) років тридцять до нашого візиту. Вітер і негода ще не встигли нічого поточити і зруйнувати. Тим паче місцина та була прикрита відрогами сопки від вітру. На «зону» це було абсолютно не схоже – це були явно не бараки – видно було, що люди будували для себе – охайно, красиво і з любов’ю. Навіть час не зміг стерти цю красу.

Я потім розпитував у багатьох людей, що за хатки стоять там, на Довгій. Ніхто нічого не знав. Одні казали, що немає там ніяких хаток, інші казали, що є, але хто їх будував і коли – невідомо. Можливо там жили якісь сектанти, що сторонилися людей – якісь старовіри або що… А потім пішли далі – у більш глухі місця, коли їхнє селище виявили…

Ми вибрали навмання одну з хаток і розташувались на нічліг. Розпалили пічку, зварили спочатку суп, потім кашу, чай. Тим часом сутінки перетворилися на глупу безмісячну ніч. Зорі висіли як виноградини рясно всипавши чорне небо. У пічці тріскотіли дрова, ми вийшли помилуватися зорями чи то просто подивитись на безмежжя Космосу, що висіло над нами і нагадувало по якій малесенькій кульці ми приречені довіку блукати.

Почалась розмова – звичайна розмова подорожі, яка забарвлює темні вечори. Тема якось непомітно ковзнула з місцевої флори і фауни на «снігову людину». А в мене якраз в ті часи був хороший знайомий, який все своє життя присвятив пошукам «снігової людини» - блукав по дуже диким землям, знаходив її сліди, шерсть чи то волосся (причому експертиза підтвердила, що жодному із відомих науці видів ссавців ця шерсть не належить) і навіть стикався з цією істотою віч-на-віч. Але мені було не цікаво розповідати, що ось, мовляв, один мій знайомий, десь там далеко, колись… Я вирішив трохи пожартувати. Розповідь свою побудував я так – ось я торік біля сопки Ведмежа коло струмка Озерний весною бачив сліди босих ніг на снігу і на землі коло потоку і жмуток шерсті на стовбурі кедра… Потім ще додав, що той жмуток я ношу завжди з собою як талісман. Витяг з кишені пластикову коробочку з жмутком конячої шерсті яку знайшов годину тому у стаєнці, показав. Потім почав розповідати, як два роки тому біля сопки Малої знайшли трьох старателів з відірваними головами – саме не відрубаними, а відірваними – це й яку силу треба мати в руках, щоб таке вчинити (це вже я вигадав, колись читав про такий випадок в Канаді, але сумніваюсь у його достовірності). Кинув фразу:

- Певно, вони його поранили цього волохатого великонога… Ось він і розізлився… З того часу в цих місцях часто люди пропадають… В Карпатах «снігову людину» шугайстером називають, в Гімалаях – йєті, а як його тутешні орочі та евени називають я навіть і не пам’ятаю…
- А тутешні люди, які в цих хатках жили – вони куди поділися?
- Цього вам уже ніхто не розкаже…