Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Після тебе 📚 - Українською

Читати книгу - "Після тебе"

482
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Після тебе" автора Джоджо Мойєс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 105
Перейти на сторінку:
вона. Годує мене, як дитину. Язик поступово повертається до нормальних розмірів — коли я впала, то мало не прокусила його наскрізь. Мені сказали, що це не рідкість.

У мене було дві операції на стегні, а ліва нога та рука в гіпсі по самі суглоби. Кіт, один із санітарів, запропонував написати щось у мене на гіпсах — мовляв, це не дуже добра прикмета, якщо вони залишаються білими. Але його напис виявився таким непристойним, що Евеліні, медсестрі з Філіппін, довелося замазати його, щоб ніхто не побачив. Він возить мене на рентген та в аптеку, дорогою розповідаючи лікарняні плітки. Я б чудово жила і без розповідей про те, як люди повільно й жахливо помирають, але його це явно веселить. Я впала з п’ятиповерхівки і вижила, тож у лікарні я точно крутіша за пацієнта з кишковою непрохідністю з палати «С» або дурепи, що випадково відрізала собі палець секатором.

Неймовірно, як швидко втягуєшся в лікарняне життя. Я прокидаюся, мною опікуються декілька людей — я їх уже впізнаю, — потім намагаюся правильно відповідати лікарям і чекаю, доки приїдуть батьки. Вони займаються якимись дрібницями в мене в палаті й надзвичайно шанобливо ставляться до лікарів, які до мене заходять. Тато постійно перепрошує за те, що я не можу нормально стрибати, — аж доки мама не дає йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть.

Коли звичні справи закінчено, мама прогулюється по крамницях у вестибюлі й повертається з гучним обуренням щодо кількості фастфудів.

— Тільки уяви собі, Бернарде, той одноногий з відділення серцево-судинних сидить собі там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовірно!

Тато сидить на стільці біля моїх ніг і читає місцеві газети. У перші декілька тижнів він усе чекав, коли ж з’явиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цій частині міста навіть про подвійні вбивства не завжди згадують у коротких повідомленнях. А ось у Стортфолді минулого тижня на першій шпальті була стаття під назвою «На стоянці біля супермаркету залишили візки в неналежному місці». А за тиждень до того — «Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко.

У п’ятницю після останньої операції на стегні мама привозить халат — він на один розмір мені завеликий. Також у неї велетенський пакунок яєчних бутербродів. Мені навіть не доводиться питати, що там, — як тільки вона відкрила пакунок, палату огорнув сірчистий запах. Батько махає перед носом долонею:

— Медсестри казатимуть, що то я, Джозі. — Він швидко відчиняє й зачиняє двері.

— Вона занадто худа — їй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчати — ти звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.

— Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.

Мама стишила голос:

— Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!

Батько глянув на мене:

— Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.

Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.

— Що таке? У чому річ? — питаю.

Вони ніяково дивляться одне на одного.

— Ну… — Мама сідає на краю ліжка. — Доктор каже… консультант каже… не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.

Я відкушую шматок яєчного бутерброда — лівою рукою я вже можу тримати деякі речі.

— А… Мене відволікли.

— Коли ти ходила дахом.

Жую свій бутерброд.

— А може, ти ходила вві сні, серденько?

— Тату. Я ніколи в житті не ходила вві сні.

— Ходила. Пам’ятаєш, коли тобі було тринадцять, ти вві сні спустилася на кухню і з’їла половину торта, що був призначений для Тріни на день народження?

— М-м… Ну, є певна вірогідність, що я тоді не зовсім спала.

— І рівень алкоголю в тебе в крові… Лікарі кажуть, що ти випила… випила страшне багато.

— У мене був важкий вечір на роботі. Я випила склянку чи дві, а потім піднялася на дах подихати свіжим повітрям. А тоді мене відволік голос.

— Голос.

— Я стояла на краю і дивилася на місто. Я іноді так роблю. А потім почула за спиною голос — голос дівчини. Я злякалась і втратила рівновагу.

— Дівчини?

— Я пам’ятаю лише її голос.

Тато нахилився до мене:

— А ти певна, що то була справжня дівчина? Не уявна…

— Тату, я розтрощила собі стегно, а не голову.

— А вони й казали, що швидку викликала дівчина. — Мама торкнулася татової руки.

— Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок?

Я перестаю жувати. Вони сором’язливо відводять очі.

— Що? Ти… ти думаєш, що я стрибнула, чи що?

— Ми нічого такого не кажемо. — Тато чухає потилицю. — Просто… ну… відтоді як… усе пішло якось не так… ми довго не бачили тебе… і нас трохи здивувало те, що ти серед ночі гуляєш дахами. Раніше ти боялася висоти.

— Раніше я була заручена з чоловіком, який вважав нормальним рахувати витрату калорій уві сні. Господи, ось чому ви так мною опікуєтеся? Бо думаєте, що я хотіла себе вбити?

— Ні, просто нас розпитують про всіляке…

— Хто розпитує? І про що?

— Та ті, психіатри. Вони просто хочуть пересвідчитися, що ти в нормі. Усе склалося… ну… ти розумієш, відтоді…

— Психіатри?

— Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесіда з лікарями — і ми забираємо тебе додому. Це лише доки ти не одужаєш. Ти ж не можеш сама залишатись у тій твоїй квартирі. Вона…

— Ви були в мене у квартирі?

— Ну, ми ж мали забрати твої речі.

Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозі. Мама міцно тримається за сумочку, роздивляючись брудну постіль, порожні пляшки з-під вина на камінній поличці, одинокий надкушений горіховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмінюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрібну квартиру, Бернарде?»

— Зараз тобі треба побути з родиною — доки ти не оговтаєшся.

Я хочу сказати, що мені буде нормально і в моїй квартирі — хай

1 ... 4 5 6 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після тебе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Після тебе"