Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я спішно одягнув куртку і попрямував до дверей, щоб, як і просили, повідомити батьків про нежданого гостя, але дядько зупинив мене перед дверима.
– Почекай, молодий, – сказав він теплим, хоча й дещо принциповим голосом. – Маю дещо для тебе, тому що я думав, що ти вже хлопець серйозний.
Він витягнув в мій бік руку з маленьким чорним предметом. Я взяв його з деяким ваганням, тому що ще не час для подарунків, і тільки на Святвечір мій батько мав поставити ялинку, яку ми прикрасимо гарними іграшками. Предметом, який подарував мій дядько, був складний ніж із коричневою дерев’яною ручкою, гарною і добре відполірованою. Очі в мене загорілися, що, мабуть, не залишилося без уваги ні бабусі, ні нового гостя, адже ніж був гарний, а головне, від нього пахло новиною. Я розгорнув його з тихим клацанням клямки десь посередині, і тепер міг вийти у світ із ножем із загнутим лезом, довжиною як моя долоня.
– Дякую! – випалив я, наче боявся, що якщо я не поводитимусь належним чином, дядько одразу забере свій подарунок. Але він цього не зробив, на мить я відчув, що він збирається скуйовдити мені волосся, як це часто роблять старші чоловіки, але ні, він сильно стукнув мене по плечу, по-чоловічому.
– Нехай служить тобі вірою і правдою, – сказав він. – Кожна людина повинна мати ніж. Раніше юнакові дарували меч, потім шаблю, а тепер дозволено лише ніж.
Через дві години я сидів зі своїми друзями в сараї старого Брися, який був покинутий після його смерті, що робило його ідеальним місцем для зустрічей, і хизувався своїм складним ножем. Живіт був приємно набитий, бо з нагоди приїзду несподіваного гостя бабуся з мамою наготували галушок, які щедро посипали теплим білим сиром, полили медом і приправили меленими горіхами. Як правило, у такій нагоді на галушках було б добре підсмажене копчене сало і тому вони б пахли усіма багатствами цього світу, але трапеза мала бути швидкою, адже це був ще тільки переддень свят.
Дядько Ян не лише зробив несподіванку своїм приїздом, а й з’явився не з порожніми руками, зі свого величезного брезентового рюкзака, у якого, здавалося, не було дна, почав діставати харчі, від яких аж слина текла. Товсті зв’язки блискучих сардельок, ковбаса-балерон, як рука силача, шмат шинки розміром з м'яч, який Дейна, Жмуда, Любанський і Бонєк[2] передавали один одному на полі, два шматки копченого сала, паштет, що майже виривався з кишки, і холодець з кількох свинячих ніжок. Ну, він не тільки милий гість, але з такими запасами він був справжнім скарбом на свята. Але для мене найважливішим був ніж, яким я хизувався перед друзями.
– "Герлах", – з розумінням в голосі сказав Пшемек, показуючи пальцем на маленький напис на лезі ножа. Хлопець читав багато книжок, в основному про індіанців і ковбоїв, тому краще за всіх нас знався на зброї.
– Порядна фірма, нічого не скажеш, – погодився я з ним.
– Ну, це таки подарунок, – додав Мєтек, зважуючи в руці ніж. – А який гострий!
– Так і дядько крутий, – додав Пшемек. – Але ти його не пам’ятаєш?
– Зовсім не пам'ятаю, – відповів я. – Намагаюся там щось видумати, але не можу. Мабуть я з ним на рибалку їздив, але не пам'ятаю, ще за часів Народного Китаю.
– А може, це якийсь перевдягнений тип? – спитав Мєтек.
– Та де там, – зі сміхом відповів я. – бабця його одразу впізнала. Його всі пам'ятають, крім мене.
– Ну, я маю дещо на покращення твоєї пам’яті, – оголосив Пшемек, викопуючи маленький молочний бідончик з сіна, що й досі лежало у сараї старого Брися. – У батька з апарату злив.
– А він не зорієнтується? – стурбовано запитав я, бо ж його батько хоч зробив найкращу самогонку в околиці, але руку мав до біса важкеньку.
– Де там! — впевнено сказав мій друг. – Сьогодні перевіряли з дядьком Стахом, чи добре воно проціджена, і так напилися, що заснули на стільцях.
Пшемек відкрив бідончик, кожен з нас схопив свою алюмінієву кружку, які ми принесли сюди деякий час тому, і простягнув її, щоб йому наповнили. Мітек розгорнув лляну ганчірку й дав кожному по шматку чорного хліба. Якось він прочитав у газеті, що знавці п’ють самогон так, що треба понюхати хліб, потім випити те, що в кружці, і відразу з’їсти шматок, яким занюхували.
Ми понюхали, випили, заїли. На очі навернулися сльози, бо батько Пшемека змайстрував класний напій. І що там говорити, профільтрований, як треба.
– А ти не боїшся пити перед зустріччю з коханою? – запитав мене Мітек. – Ще подумає, що ти бухар, і буде готова кинути тебе.
Він заздрив мені Аліції, і не він один, але що я міг зробити, в такому віці любов була важливіша за дружбу.
– Та де там, – відповів я. – Вона і сама любить випити, хоча більше любить вино, особливо малинове. Коли пропустить чарку-другу, стає балакучою і веселою.
– Ще один, – наказав Пшемек. — Для розмови.
– І ти, напевне, одружишся з нею? – запитав Мітек, підставляючи кружку. – А казав, що хочеш у велике місто. Так само, як той твій дядько, га?
– Він був в наших роках, – сказав я. – Його мати померла, коли він був малим, а батько, брат мого тата, через кілька років помер від інфаркту, то він узяв те, що від них залишилося, і поїхав до міста.
– То який він тобі дядько? – здивувався Мєтек, витираючи очі після випитого самогону. - Кузен.
– Але всі кажуть, дядько, так воно і залишилося.
– І ким він став у цьому місті, га? – запитав Пшемек.
– Міліціонером, – з гордістю відповів я.
– Улала, – прокоментував Мітек і аж свиснув. – Пан дільничний?
– Не таким, – відразу відповів я. – Він у відділі, де ловлять тяжких злочинців, у кримінальному відділі. Каже, у школі у нього були настільки хороші результати, що його одразу взяли в такий підрозділ. Спочатку у Варшаві, а тепер його перевели в Єлєню Гуру, він починає роботу в січні і тому приїхав до нас на Різдво.
– Круто, – прокоментував Пшемек і історію, і напій, і знову наповнив наші кухлі.
Ой, добра була самогонка, що там і казати. Язик вже почав заплітатися, зсередини розпливалося тепло, бо хоч хлів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Селище, Міхал Шмеляк», після закриття браузера.