Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

– З тобою все гаразд? – запитала я.
– Як тільки зачинилася скринька, я перестала відчувати порожнечу всередині. Я ніби вперше за довгий час змогла вдихнути на повні груди, і від цього почала задихатися, бо вже забула, як це – коли нічого не заважає. Що це зі мною? Я не відчуваю абсолютно нічого: ні страху, ні стурбованості, ні смутку. Я. Не. Відчуваю.

На твоєму обличчі почала проявлятися моторошна посмішка. У ній не було ні радості, ні задоволення – просто кутики рота підіймалися догори.

– Так не має бути. Потрібно все повернути назад. Це все через цю незрозумілу коробку, – я нахилилася, щоб її підняти, але ти одразу вихопила її з моїх рук.
– Ні, мені ніколи не було так легко. Я не хочу, щоб повернулася та діра, що роз’їдала мене потроху щодня. Дозволь мені трохи передихнути.
– Але це не вихід. Дозволь я заберу своє, а ти можеш залишатися такою, як тобі завгодно.

Ти ще деякий час вагалася, але все ж віддала мені скриньку.

– Тільки відійди трохи далі, щоб мене не зачепило.

Я піднялася на ноги й відійшла на декілька метрів. Зробила глибокий вдих і спробувала знову відкрити скриньку, але цього разу вона не піддавалася. Здавалося, ніби її заварили, і жодні зусилля не приносили успіху. Пришвидшивши крок, я поспішила до тебе.

– Вона не відчиняється. Що тепер робити?
– Напевно, зараз я б відчула задоволення, – знову посміхнулася ти своєю механічною посмішкою. – Не потрібно нічого обирати ні тобі, ні мені. Можна просто лягти, – ти опустилася на пісок, – і спостерігати за плином хмар.

Я крутила в руках цю загадкову скриньку в пошуках чарівної кнопки, яка допоможе її відкрити, але знову зазнала фіаско. Нічого не лишалося, як також лягти поряд і дивитися, як сірі клубочки в небі змінюють форму.