Читати книгу - "Таємниця Чупакабри, Леля Карпатська"

На лавці під парканом сиділа баба Іванка. Стара, як світ, та зморщена, як печене яблуко. Назар зупинився біля неї.

– Добридень!

Баба підвела на нього світлі очі.

– І тобі добрий день! А чий ти будеш?

– Петра Косача внук.

– А Петро де?

– Та вмер давно.

Баба подивилася на Назара, як на пришелепкуватого.

– Що ти мелеш? Я ‘го вчора виділа.

Хлопець усміхнувся. Баба стара, щось могла й забути.

Раптом на коліна бабі стрибнув кіт. Він здався чоловіку знайомим. Назар міг заприсягтися, що колись у сусідки був такий самісінький: сірий, з гербом на чолі та різнокольоровими очима.

– Мурчику, де ти був? – баба Іванка лагідно погладила кота.

– Де ви знайшли такого самого? Ще й назвали так, як попереднього.

– Він у мене один, мій Мурчик, – голос старої посоловів.

Погляд Назара впав на дірку в паркані сусідки. Через пів години чоловік повернувся з інструментами та дошкою, аби його полагодити.

***

По обіді Назар все ж наважився постукати у двері Ярини. Йому навіть здалося, що жінка була рада його бачити.

– Я хотів спитати, може тобі допомога по-господарству потрібна?

Ярина повела плечем, стоячи спиною до чоловіка і роблячи канапки.

– Чоловіків тут обмаль. Лише Володька все на одному місці чатує. На «сто грам» жебрає.

– Який Володька? – Ярина повернулась до Назара.

– Та алкаш місцевий. На роздоріжжі біля магазину завжди стоїть.

– А, той. Та він давно вже… стоїть. А чоловіків нема. Хто на війні, хто на заробітках. Дефіцит, – жінка усміхнулася.

Назар не міг відвести від неї погляду. Хвилясте волосся Ярини, яке вибилося з пучка, прилипло до щік та шиї. Темно-червоні коралі в кілька рядів покоїлися на її грудях. Тонка бретелька сукні раз за разом спадала з плеча жінки і вона поспішала її поправити. Назар з радістю здер би ту одежину з її тіла.

– Тобі чаю чи кави?

– Води. Жарко.

Ярина підскочила до холодильника і витягнула банку з домашнім лимонадом.

– То рецепт моєї мами. Спробуй, – вона простягнула склянку і чоловік торкнувся її руки.

Жінка на мить завмерла і їхні погляди знову зустрілися. Наступної миті в хаті різко стемніло.

– Невже знову гроза?

– Ні, – перелякано відповіла Ярина, смикнувши рукою, від чого лимонад розхлюпався зі склянки на стіл та сукню. – Тобі варто піти.

– Чому? – Назар підвівся і спробував наблизитися до неї, та цієї миті за вікном знову почувся брязкіт ланцюгів. – Що то?

– Нічого. Йди вже! – Ярина хотіла виштовхати чоловіка за двері, проте той опирався.

– Що за чортівня?

«Яке влучне порівняння», – промайнуло в голові жінки. – Вибач, голова розболілася. Певно, тиск.

Гуркіт лунав звідусюди. Він оперезав хату довкола, проникаючи всередину та добираючись до мозку Назара. Враз вхідні двері відчинилися навстіж і Ярина вискочила вперед, затуляючи собою чоловіка.

– Богородице Діво, Царице Небесна, яка отримала силу від Бога, – шепотіла жінка, стискаючи в руках нагрудний хрестик. – Пришли мені на поміч Твої небесні легіони… аби вони під Твоїм керівництвом переслідували пекельні сили…

У сінях на підлозі з’явилася тінь. Вона росла, а з нею посилювався брязкіт ланцюгів. Плечі Ярини легко тремтіли, та жінка продовжувала молитися:

– …пішли святих янголів, які дарують нам захист та обережуть від зла… Амінь.

Враз усе стихло. Тінь зникла і за вікном посвітліло. Ярина повернулася до Назара.

– Тобі треба йти. Молитва стримає його, але не на довго.

Жінка витерла очі рукою, поправила волосся і заходилася прибирати зі столу.

– Можеш пояснити, що то було? – Назар нарешті видихнув.

– Граф. Колись його прив’язали до мене через коралі. Вибач, що ти став свідком цього, – Ярина продовжувала змітати невидимі крихти зі столу.

Чоловік спробував взяти її за руку, та вона різко відскочила назад.

– Відчепися від мене, благаю! – голос жінки зірвався на крик. – Не приходь сюди більше! Я роблю все, щоб ти якомога скорше залишив це місце, та поки не виходить!

Назар мовчки вийшов з хати. Ярина дістала ключі з кишені і, припіднявши штору, за якою ховалися ще одні двері, увійшла до невеликої комірчини. У повітрі витав важкий запах ліків.

***

Життя у містечку було розміреним та спокійним. Здавалося, час тут зупинився. Все залишилося таким, яким Назар пам’ятав його ще зі школи. Лише дерева у парку стали більш розлогими та старий палац ще більше почорнів від часу.