Читати книгу - "Кав'ярня моєї бабусі, Вікторія Грош (Rouce)"

Наступний день.

Цей день застав нас тим, що Валька підійшов до мого будинку аби піти зі мною у кав’ярню. В дитинстві я саме так його називала, просто Валька. Ми з ним зустрілись о дев’ятій ранку та пішли у кав’ярню. Друг вже не приховує свої почуття до мене. Він вчора не раз мене ще цілував. І я от думаю, а правильно я роблю, коли називаю його другом? Чи він вже більше, ніж друг? Бо мої почуття до нього також знову спалахнули. Згадуються ті приємні моменти, коли ми зустрічались, коли він так само мене палко цілував. Коли приділяв мені свою увагу, а наші прогулянки це було щось, а зараз ми знову один біля одного, а може вже й разом. Цього я ще не розумію. Розумію лише одне, що наші почуття взаємні. Ці декілька днів разом з ним змінюють моє життя. Я б сказала, що ставлять мене з ніг на голову, але все навпаки з голови на ноги, ось так все правильно. Бо я ці дев’ять років, які прожила у місті саме так себе почувала. Відчувала себе не у своїй тарілці, а зараз все стало на свої місця. Ось що значить рідне місто та знайома та близька людина поруч. Най би так було й далі.

Сьогодні ми вже в кав’ярні малюємо на стіні картину. Всі фарби які треба купили вчора, бо коли ми вчергове зробили собі перерву, то поїхали до магазину. Ми прийшли у кав’ярню, то зразу почали розбиратись з цими фарбами. Всі фарби та пензлики з валиками вже є, залишилось малювати. Валентин повісив рамочку, щоб було видно де починається картина, а де закінчується. Я змішала синю та білу фарбу, щоб вийшов блакитний колір та почала малювати небо. Виходило доволі не погано. Валентин здалеку дивився на мене як я малюю та в той самий час усміхався. Він стояв так, щоб було видно всю картину. Та через декілька хвилин підійшов до мене.

— Тобі потрібна допомога?

— Не завадила б. А ти хочеш допомогти?

— Із задоволенням тобі допоможу.

— Ну, тоді бери пензлик та малюй те саме, що я — я подивилась на Валентина та усміхнулась. Він тим часом взяв пензлик та почав повторювати за мною. Малюючи так хвилин десять. Друг подивився на мене та провів мені по носу пензликом на якому блакитна фарба. І це не було випадково, він це зробив спеціально. А після почав сміятись.

— Ти з глузду з’їхав? Як я додому піду з синьою фарбою на носі?

— Запросто. Закутаєшся у шарф, щоб були видні тільки очі або ж підемо додому коли буде дуже темно й на вулиці нікого не буде... ні душі — додав він, але не переставав сміятися, а мене це трохи розізлило.

— Ах, так. Ну, тоді начувайся — я вмокнула пензлик у фарбу, що з нього почала крапати ця фарба та ніс Валентина опинився також у цій фарбі — тепер все правильно. Не я одна так виглядатиму.

Слово за слово і ми опинились разом у фарбі та не помітили як почали цілуватись. Валентин мене притиснув до себе дуже міцно та ні на мить не думав мене відпускати. А вириватись з його обіймів мені й не хотілось, бо вони були занадто приємні. Схоже називати його другом буде не доречно. Він випустив мене з обіймів, а після подивився мені в очі. В них були ті блискавки про які я вже згадувала.

— Єво, пам’ятаєш як нам було добре разом?

— Пам’ятаю... Згадала це, тоді коли ти мене поцілував вчора — у мене на обличчі з’явилась усмішка на всі тридцять два.

— Я теж це добре пам’ятаю. І хочу, щоб ми знову були разом... бо я тебе кохаю — це зізнання для мене не стало несподіванкою, бо його очі все казали саме про це — ти згодна зі мною знову зустрічатись?

— Згодна — без ніяких вагань сказала я та поцілувала його у губи, а він знову мене міцно обійняв.

Яка там вже картина? Якщо ми стоїмо майже у центрі приміщення та цілуємось. Наші почуття один до одного знову спалахнули з новою силою. І це мені дійсно подобається.

За декілька хвилин Валентин випустив мене з обіймів та усміхнувся.

— Продовжимо малювати чи як?

— Продовжимо — сказала я та підійшла до стіни. Валька зробив так само. Тепер цю картину можна назвати нашою спільною.

І тут я зрозуміла, що моє життя дійсно вже змінилося у кращу сторону. Хороша ідея все ж була повернутись у рідне містечко, де знову зустріла Валентина. І знову закохалась у нього так як і він в мене. Хоча, я думаю, що наші почуття нікуди не поділися. Вони просто міцно спали, так би мовити. І варто нам було знову зустрітися як ці почуття прокинулись з новою силою. Як добре, що я зараз вже не заручена з тим зрадником. Тоді б я не приїхала сюди, а жила б у великому та холодному місті. А тут все таке рідне, що тепер нікуди звідси не поїду! Буду займатись тим, що мені реально приносить задоволення.

Намалювавши пів картини, ми вирішили попити чаю, який перед тим як піти у кав’ярню я зробила та налила у термос. Впродовж нашої маленької перерви Валька дивився на мене весь час. А я, щоб якось позбутися цієї не зручної мені ситуації почала вкотре роздивлятись приміщення.

— Слухай, треба ту шафу, що в кутку стоїть прибрати. Вона нам заважатиме.

— І правда. То давай її зараз переставимо — ми поставили чашки на стіл та пішли до тієї шафи. За декілька хвилин вона вже стояла далеко від стіни. І я побачила якусь ручку у підлозі.

— А, що це?

— Ем... Це здається кришка — Валентин взяв та потягнув ручку на себе. Таким чином ми дізнались, що у нашій кав’ярні є підвальне приміщення про яке я до цього моменту не знала.

— Цікаво, що там?

— Спустимось, побачимо — сказав Валентин та подивився на мене.

— Чесно, якось страшнувато. Цікаво, а бабуся знає про цей підвал?

— А, шафа тут завжди стояла?

— Так. Скільки себе пам’ятаю тут нічого не змінилось.

Я взяла телефон та включила ліхтарик, а після посвітила. У підвалі звісно ж, що темно та нічого не видно навіть з ліхтариком. Але моя цікавість все ж не дає мені спокою, тому я вирішила, що нам треба туди полізти та подивитись. Валентин теж взяв свій телефон і ми разом полізли у цей підвал.

Спустившись, ми відчули різкий запах сирості. А ще мені здалось, що повз нас пробіг пацюк, але мені на щастя це тільки здалось, бо я їх до смерті боюсь. Ми оглянули початок підвалу. Він обкладений цеглою зі всіх сторін. Здається, якщо включити світло, то він повинен бути затишним... ну, й звісно без сирості. Затишок й сирість слова несумісні.