Читати книгу - "Поцілунок темряви, Ангеліна Вовк"

3

  Темно і жарко. Знову той коридор. Я чую, як крапельки поту виступають на моєму тілі. Вікна зачинені. Тиша. Портрети дивляться на мене, але я не можу роздивитися обличчя. Вони однакові чи різні? Не бачу. Йду в кінець коридору. Кожен крок наперед прощупую ногою. Що це? Не чую підлоги. Простягаю руки, стін нема. Я провалююся вниз…

   В понеділок зранку службове авто чекало мене під під’їздом. Мої необхідні речі вмістилися у невелику валізу. Перевірила ще раз, чи все вимкнула, оглянула швидким поглядом квартиру і попрямувала до авто. Там мене вже чекали Марина та Сергій, наші дизайнери.        Дорогою я розглядала краєвиди передмістя слухала розмову своїх колег про “прекрасний будинок” і “дивовижне подвір’я”. 

     Нічні жахіття не дають мені нормально виспатися, тому поїздка мене трохи заколихала. Я прокинулася від радісного вигуку Марини: “Приїхали!”. Кілька секунд налаштувань свідомості і мій сон став реальністю. Ми стояли перед величезним будинком і, як я могла собі уявити, з такими ж довгими коридорами, як у моїх сновидіннях. Бригади робітників вже працювали наповну. Будинок старий, а власник вирішив його модернізувати. Велися роботи, здавалося, повсюди: і в будинку, і на подвір’ї. Наш дизайнер Сергій познайомив мене із Семеновичем. Він керував бригадами. Семенович, дядько солідного віку, мужньої статури, з сивим обличчям і щирими очима. Ми відразу знайшли з ним спільну мову, бо саме з ним доведеться мені найбільше співпрацювати.

     На території було кілька забудов. Семенович коротко ознайомив мене із місцевістю і обіцяв детальнішу екскурсію. Від величезного будинку декоративні алеї вели до майстерні, гаражів, зимового саду, гостьового будиночку та господарського приміщення, за яким виднілося озеро. У гостьовому будинку оселилися робітники і Семенович. Зі слів Віктора Борисовича я зробила висновок, що з понеділка по п’ятницю буду жити із ними, і ця перспектива мене трохи лякала. Забагато чоловіків на метр квадратний. Від цієї думки мені стало ще спекотніше. Біла блузка прилипла до моєї спини, а волосся я зав’язала у хвіс (маю звичку носити з собою заколку).

    Марина та Сергій пішли оглядати роботу і мали повертатися в місто, а я залишилася сама з валізою перед гостьовим будинком і величезним небажанням у нього заселятися.

Ви, напевно, адміністратор, - приємний жіночий голос пролунав десь позаду мене.

    Я обернулася. Переді мною стояла жінка стрункої статури та в костюмі покоївки.

Так, - відповіла я. Я Люся, покоївка.  Дуже приємно. Кріста, адміністратор. Хазяїн велів приготувати Вам кімнату для гостей у будинку.

     Слова Люсі обрадували мене. Я з полегшенням вздихнула і взяла свою валізу, бо найбільше, що мені зараз хотілося, це прийняти душ, випити каву і взятися за роботу.

А ваш хазяїн, - натиснула я на слові “хазяїн”, - напевно, дуже полюбляє гостей, якщо має і гостьовий будинок, і гостьову кімнату, - жартувала я, везучи валізу по бруківці до своєї кімнати. Та так, - ніяково відповіла Люся і відчинила мені двері дому.

    Наче замок, але сучасний. Великі панорамні вікна, затемнені з вулиці, простора вітальня, все у чорному та білому кольорах. Широкі сходи на другий поверх. Я прямувала за Люсею, тому не мала можливості добре все роздивитися. Ми прошмигнули вправо, минаючи їдальню, ще кілька кімнат і все це довгими коридорами, але, слава Богу, без портретів.

     Моя кімната теж у чорно-білих тонах, велике ліжко, туалетний столик, шафа і власна ванна кімната, що мене дуже потішило. 

Тут можете оселитися. Рушники чисті у ванні. Якщо бажаєте поїсти, то кухня за їдальнею, ми проходили там. Так, я зауважила. Зазвичай сніданок о 9, обід о 13, а вечеря о 19. Можете сідати з нами на кухні, якщо не хочете з робітниками у гостьовому домі. Добре. Дякую. Хочу прийняти душ з дороги, випити каву і взятися за роботу. Обідати буду з вами.  Тоді до обіду, - сказала Люся і зачинила за собою двері. 

    Контрастний душ привів мене до тями. Я натягнула джинсові шорти, білу футболку, відкриті босоніжки на низькому, а волосся зв’язала у хвіст. Оцінивши себе у дзеркалі, зробила висновок, що це не офісний стиль адміністратора, але ж і робота тепер моя не в офісі. Тому із напів чистою совістю зачинила двері своєї кімнати і попрямувала шукати кухню.

     “Контраст” - саме це слово підходить такому інтер’єру. Все підібрано зі смаком, дорого і … гордо. Напевно, господар дому також норовливий, сердитий і поважний дядько зі своїми прибабахами і внутрішніми демонами. Такий заклопотаний, що аж притягнув мене сюди, щоб вела документацію. Він мене, напевно, ніколи не побачить, не відрізнить серед натовпу людей, які на нього працюють. Це ж скільки треба мати грошей, щоб утримувати такий маєток, платити заробітну плату  такій кількості працівників. Цікаво, який він, той хазяїн?

     Я зайшла в їдальню. Великий обідній стіл. Напевно, родина тут живе велика. Стільці із високими спинками. Як у фільмах. Далі прохід на кухню. Чую звуки приготування їжі. Пройшовши далі, я опинилася на кухні. Кілька жінок у фартухах та скромних темних платтях поралися біля страв. Люся підійшла до мене і представила мене робітницям. Я все одно їх всіх відразу не запам’ятаю, але  з усіма чемно привіталася. Люся показала мені кавомашину, провела інструктаж її експлуатації і за мить я вже тримала в руці свій улюблений лате. “Клас, лате на постійній основі й безкоштовно”, - подумала я, бо в своїй зйомній квартирі кавового апарату не мала.

     День виявився жарким. Я освоїлася в альтанці, що неподалік гостьового будинку, і майже до вечора давала лад документам.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍