Читати книгу - "Сиди тихо, Зенгін Грід"

Я копав яму в лісі, подалі від села. Навіть місяць, здавалося, сховався від страху. Ніч була така густа, що й звиклий до темряви упир ледь міг розрізнити, куди тицяти лопату. Треба було справитися до перший півнів, та я возився довго, відтягував, може, батько передумає. Не хотілося хоронити її тут, серед лісу, то було якось не по-людськи. 

— Ворушися, — підганяв Єретик.

Могила була готова і він скинув туди Оленчине тіло, а мені кинув серп:

— Відітни їй голову і поклади між ноги.

Я жахнувся, благально глянув просто батькові в очі і побачив темну прірву. Він стояв на власних ногах, ходив по землі, вимовляв слова.. Попри це, навіть мертвий погляд Оленки здавався набагато живішим від нього.

— Так не можна.. — тихо промовив я.

— Так треба, — відповів Єретик. — Вона укушена. Буде вставати з могили.

— То візьмемо її до себе. 

— Ні! — відрізав батько.

— Чому? 

— Вона має родину. Обов’язково захоче до них повернутися. 

— Тобто, може не стриматися і роздерти свою сім’ю?

— Якщо так, то буде добре. Гірше — коли розповість і накличе біду на всю нашу родину. Сиди тихо, бо буде лихо. Ну ж бо, будь слухняним.

«Слухняний». Раніше це слово здавалося мені красивим, тепер — стало підступним і потворним. Тремтячими руками взяв серп. З-за хмар визирнув місяць, хотів пролити світло на мій гріх, щоб його міг бачити сам Бог.

Різав я довго і брудно, голова вперто трималась на місці. Бачив свої руки, замурзані кров’ю по самі лікті. Якби це зробив Єретик, все вийшло б набагато охайніше, та він не збирався мені допомагати. Я взяв голову бідолахи і помістив їй між ноги.

— Коли прийде час, зі мною зробиш так само. — промовив батько і пішов, залишивши мене закопувати понівечене тіло. 

Я шкодував, що не зможу помолитися за Оленчину душу. Тоді ще я знав про Бога небагато, але люди часто говорили про нього. Бог зробив те, Бог — се, Бог дав, Бог забрав.. У найскрутніші часи люди зверталися до Творця. Чи мав я право теж до нього звернутися, якщо не був людиною? Бог створив усе і всіх. А я хто — частина замислу Бога чи злий жарт диявола? 

Я підняв із землі закривавлений серп і приставив собі до горла.

«Боже, — сказав подумки, — Якщо я тобі огидний, зроби так, щоб я відтяв собі голову».

За моєю спиною раптом тріснула гілка. Я обернувся. Серп, що мить тому холодив мою шию, тепер був на відстані витягнутої руки, готовий поранити випадкового свідка. Я вдивлявся, вслухався — нікого, мабуть, якась звірина. Треба було швидше забиратися, поки мене справді не побачили люди. Я зібрав інструменти і побрів додому.

Це був останній раз, коли я повірив Маріанні. Після того, що мені довелося зробити, більше не хотів з нею водитися. Від того вона дратувалася й це приносило мені тиху, зловтішну радість. 

Весь свій час я проводив з Євою. З нею міг балакати про все. Якось ми сиділи на стрісі і роздивлялися зірки. Я запитав:

— Чому я не схожий на матір, батька, або хоча б на Маріанну?

Єва підняла брову.

—Ну, тобто, ти розумієш. Мені не хочеться вбивати.

—А чого тобі хочеться? —її вуст торкнулася легка посмішка.

Я стенув плечима. Мені вистачало молока. Ми з Євою разом здоювали його у сусідських корів. Ще я любив людські харчі. Часто збирав на цвинтарі гостинці, що люди приносили своїм мерцям. 

—Ти ж не п'єш крові, —раптом задумався я.

—Так.. Але мушу ходити в село, потинати людей.

Її брат Адам теж так робив. «Напиватися життєвої сили, — пояснював він. — Потинати — не означає вбивати. Хоча якщо витягувати силу весь час тільки із когось одного, то він і справді може зачахнути. Тому у мене кожен місяць нові. Але мені доводиться вдаватися до примусу. Єві в цій справі набагато простіше», — жалівся Адам.

—А як ти випиваєш життєву силу з людей? — запитав я Єву, хоча і сам знав, що вона скаже.

—Нуу.. Якщо попросиш, то покажу тобі. 

Я хотів попросити. Натомість застиг і дивився їй у вічі. Вони нагадували бездонне озеро, у якому потопали навіть ті, хто навчився плавати. Вони робили мене слабким, безвольним і нерішучим. 

— Чом би й ні. Давай, попроси її, — пронизав темряву смішливий голос і вирвав мене із пут любовного помутніння.

Я кинувся роззиратися, але так і не зміг вгледіти, де заховалася Маріанна. Чи довго вона там? Все чула?

— Ну ж бо, проси! — зареготала Маріанна десь з-за моєї спини.

Мені захотілося провалитися крізь землю. Бісова Маріанна! Я зірвався з місця і погнався за нею в темряву. Вона тікала і сміялася. Я вдавав, що готовий роздерти її лише для того, щоб забратися з даху. Мені стало ніяково перед Євою, а я не хотів, щоб вона бачила, як я ганьблюся.