Читати книгу - "Квіти для Люсі , Лада Короп"

  Сьогодні вранці, коли я відкривала квіткову крамницю, я відчувала, як сонце пробивається крізь хмари, віддаючи тепло на моє обличчя. Запах свіжих квітів наповнює повітря, і я готова до нового робочого дня. Витираю руки об фартух, налаштовуючи себе на позитив, хоча в глибині душі відчуваю невелику тугу. Знову будні, знову однакові букети, знову замовлення на святкові дні. Сьогодні вирішила, що буду працювати з усією душею. Зосереджуюсь на квітах, на їхніх яскравих кольорах і ніжних пелюстках. Готуючи нові композиції, я намагаюся забути про одноманітність, про те, що кожен день минає, як вода, але все змінюється в одну мить. 

Коли я виходжу з-за прилавка, щоб розкласти нові букети на вітрині, я раптом помічаю його. Він стоїть навпроти, підсвічений сонцем, яке падає на його плечі, ніби світився зсередини. Високий, з ідеально підібраним костюмом, він виглядає так, ніби щойно зійшов зі сторінок модного журналу. 

Його волосся темне, злегка хвилясте, а очі — глибокі, як океан. На вік йому років двадцять шість не більше.

Я відчуваю, як серце калатає в грудях. Це дивно — адже я ніколи не вважала себе романтичною, але в цю мить я закохуюсь у нього, ще більше. Намагаюся зібратися, але не можу відвести погляду. Спостерігаю, як він розглядає квіти, зупиняючись на трояндах. Мій улюблений сорт.  

Наважуюсь підійти ближче, щоб запропонувати йому щось особливе. Як тільки відкриваю рот, аби заговорити, він обертається і споглядає на мене. У його очах немає нічого, окрім легкого подиву. Я відчуваю, як усі мої слова застряють у горлі. 

— Чи можу я вам чимось допомогти? — нарешті вимовляю я, намагаючись звучати впевнено. Але він лише злегка усміхається, розумію, що ця усмішка не для мене. Його погляд вже блукає далі, на інші квіти, а я ніяк не можу повірити в те, що він навіть не запам’ятав мого обличчя. 

Гіркота розчарування заповнює мою душу. Намагаюся знову зосередитися на квітах, на їхніх кольорах, але думки не йдуть. Чому я повинна відчувати таку сильну прив’язаність до незнайомця? Він просто ще один клієнт у моїй крамниці, але всередині мене щось тріщить і рветься, як стебло квітки. Поки намагаюся зібрати думки, він знову звертається до мене. 

— Можна мені одну з цих? — запитує він, вказуючи на білі троянди. Я хапаюся за них, не вірячи, що він справді говорить зі мною. Складаю букет, намагаючись, щоб мої руки не тремтіли. Він продовжує стояти, я відчуваю, як його присутність наповнює крамницю світлом, але водночас — відчуженням. 

— Це особливий вибір, — кажу намагаючись звучати, як професіонал. — Білі троянди символізують чистоту й нові починання.

 Він кидає на мене короткий погляд, знову усміхається, але в цій усмішці немає нічого особливого. Я — просто продавець квітів, а він — багатий чоловік, якого чекають важливі справи. Він оплачує букет, я відчуваю, як мій світ знову обвалюється, коли він повертається, щоб піти. 

— До побачення, — кажу, але його спина вже віддаляється, і він не чує мене. Стою на місці, спостерігаючи, як він зникає за дверима, закриваючи за собою світло, яке так яскраво засвітилося в моєму житті всього на кілька хвилин. От чому я така невдаха? Чому відчуваю таку порожнечу? Повертаюся до роботи, але вже не можу зосередитися. Квіти втрачають свій колір, і я розумію, в цю мить, що закохалася в чоловіка, який навіть не помітив мене. Чому це сталося? Чомусь відчуваю, що втратила щось важливе, хоча і не мала жодної можливості це отримати? 

 Знову і знову згадую його обличчя, його погляд, його усмішку, але все це починає тьмяніти. Намагаюся повернутися до своєї звичайної рутини, але в мені щось змінилося. Відчуваю, як ця мить, хоч і коротка, залишила слід у моїй душі. Я знаю, що він не повернеться, але цей спогад знову і знову буде повертатися до мене, нагадуючи про те, що справжнє життя відбувається десь в іншому місці, далеко від моєї квіткової крамниці.

 Але в той же вечір, коли я закриваю крамницю і йду додому, думки про нього не полишають мене. Зупиняюся на мосту, що перекидається через невеличку річку, слухаючи, як вода тихо шепоче. Вечірнє сонце малює на небі кольорові смуги, відчуваю, як у мені знову прокидається надія. Чи можливо, що наші шляхи ще перетнуться? Можливо, я ще зустріну його, і цього разу він зверне на мене увагу? Повертаюся додому з легким серцем, окутаним теплом нових мрій. Наступного ранку, прокинувшись, вирішую, що не можу просто сидіти й чекати. Я повинна щось змінити — у своєму житті, у своїй роботі. Можливо, варто додати щось нове до асортименту квітів, щось, що запам'ятається не тільки мені, а й іншим. Починаю шукати натхнення у книгах, онлайн-ресурсах і навіть у природі. Покидаю крамницю на півдня, щоб відвідати парк, де цвітуть різноманітні рослини. Фотографую їх, збираю ідеї для нових композицій. З кожним новим кольором і відтінком відчуваю, як забуваю про гіркоту від розчарування. Хочу зробити щось таке, що змусить людей посміхатися, щось таке, що могло б внести радість у їхнє життя. Приходячи до крамниці, починаю експериментувати з новими букетами, змішуючи кольори, форми та аромати. Створюю композиції, яких раніше не було в моїй крамниці. Додаю до них не тільки квіти, але й декоративні елементи — гілочки, ягоди, навіть маленькі дзвіночки. І з кожним новим букетом відчуваю, як відходить гіркота, а на її місце приходить радість того що я удосконалююся у своїй роботі. 

Тиждень минає швидко, і я все більше занурююся у свою роботу. Люди починають помічати зміни — квіткова крамниця заповнилася новими клієнтами, які приходять не лише за букетами, а й за натхненням. Я отримала кілька нових замовлень на святкові заходи, і це дає мені сили продовжувати працювати з душею. І ось, одного дня, коли знову стою за прилавком, мій погляд натрапляє на знайомий силует. Це він. Той самий чоловік у костюмі, який, здавалося, знову опинився в моєму житті. Він дивився на нові композиції з цікавістю, і моє серце знову починає битися швидше.