Читати книгу - "Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк"

Бенкет після "кинджального інциденту" тривав, але атмосфера в залі змінилася. Половина гостей шепотіла про Соломію з острахом, друга половина — із захопленням. Капітан гвардії, якого звали Гордан (Соломія вирішила, що це ім’я пасує його кривій пиці), сидів у кутку, свердлячи її поглядом і тримаючи руку подалі від столу. Дарій, усе ще блідий, тримав келих вина, але не пив, а лише бурмотів собі під ніс щось про "бурю в серці".

Соломія ж їла смажену курку з картоплею й думала, що Каменяр не такий уже й поганий — принаймні годують добре. Але її внутрішній голос, загартований роками в академії, підказував: щось тут нечисто. Занадто багато посмішок у короля Каменяру були натягнутими, занадто часто Гордан переглядався з радником у чорному плащі, що сидів біля трону.

— Олівіє, — шепнула Соломія, нахилившись до фрейліни, яка нервово жувала пиріг, — що ти знаєш про цей мирний договір?

— Ну… — Олівія зам’ялася, — кажуть, він закінчить ворожнечу через грибний ліс. Король Каменяру хоче його собі, але ваш батько погодився поділитися, якщо шлюб відбудеться.

— Грибний ліс? — Соломія підняла брову. — Серйозно? Ми тут усі мало не повбивали одне одного через гриби?

— То не прості гриби, — втрутилася Рута, підсунувшись ближче з тарілкою капусти. — Магічні. Від них світяться метелики чи щось таке.

Соломія закотила очі. Але інформація зачепила її. Якщо ліс такий цінний, то чому король Каменяру так легко погодився на мир? І чому Гордан виглядає так, ніби планує когось зарубати після десерту?

Вона вирішила перевірити. Підвелася з-за столу, кинувши:

— Прогуляюся. Треба розім’яти ноги після карети.

— Але ж бенкет! — пискнула Олівія.

— Їжте за мене, — відмахнулася Соломія й попрямувала до коридору, тримаючи руку біля чобота, де ховався запасний кинджал (так, у неї був ще один, про всяк випадок).

Та не встигла вона дійти до дверей, як перед нею виріс Дарій. Він тримав свій пергамент, ніби щит, і виглядав так, ніби збирався сказати щось героїчне, але забув слова.

— Куди… е-е… ви йдете, принцесо? — пробелькотів він.

— Подихати, — буркнула Соломія. — А ти що, стежиш за мною?

— Ні! Тобто… я просто… — Дарій почервонів і затнувся. — Мій обов’язок… як нареченого…бути поруч з вами.

— Твій обов’язок — не падати в обморок, коли я говорю, — перебила вона. — Хочеш іти зі мною — іди. Але тихо.

Дарій кивнув, хоч явно не розумів, куди його тягнуть. Соломія прошмигнула коридором до маленької кімнати біля тронної зали, куди, як вона помітила раніше, пішов радник у чорному, той що щось шепотів Гордану. Двері були прочинені, і вона жестом наказала Дарію притиснутися до стіни.

— Що ми робимо? — прошепотів він, тремтячи.

— Слухаємо, — шикнула Соломія, притулившись до щілини.

Усередині радник — худий, як тичка, із голосом, схожим на скрип іржавих воріт — говорив:

— …шлюб відбудеться, але мир — це тимчасово. Як тільки ліс буде наш, ми позбудемося Зеленоцвітських. А принцесу… ну, нещасний випадок нікого не здивує.

Гордан хмикнув:

— Вона не з тих, що гинуть тихо. Ти бачив, як вона кинула той кинджал?

— То зробимо гучно, — відрізав радник. — Головне — позбутися їх обох.

Соломія стиснула кулаки. Отже, пастка. Вона глянула на Дарія — той був білий, як крейда, і шепотів:

— О, доля жорстока, мов кігті орла…

— Заткнись зі своїми віршами, — зашипіла вона. — Ти чув? Вони хочуть нас убити!

— Але… але чому? — Дарій кліпнув. — Я ж нічого не зробив!

— Ти — принц, я — принцеса, а ліс — магічний. Їм не потрібні спадкоємці, — пояснила Соломія, уже обдумуючи план. — Треба знайти докази. Лист, печатку, що завгодно.

— Докази? — Дарій виглядав так, ніби зараз знову знепритомніє. — Але це небезпечно!

— А ти думав, шлюб — це безпечно? — фиркнула Соломія. — Ходімо, поете. Треба встигнути до десерту.

Вона схопила його за руку й наказала відвести до кабінету радника. Дарій спотикався, але йшов — чи то від страху, чи то від того, що Соломія тримала його, як собаку на повідку. Одне було ясно: мирний договір щойно став найменшою з їхніх проблем.