Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Стамбул. Пройшов день. Евсун повернулася після прогулянки. Їй стало набагато легше. До неї прийшла Мелек — дружина її брата Левента. Вона була милою і дуже любила Евсун.

Мелек: «Привіт, Евсун, як ти?»

Евсун: «Привіт, добре, а ти як?»

Мелек: «Маю для тебе гарну новину.»

Евсун: «Слухаю.»

Мелек: «Я вагітна.»

Евсун: «Серйозно? Я дуже рада! Нехай народиться здоровим.»

Мелек: «Ми б дуже хотіли, щоб ти не їхала, а залишилася з нами.»

Евсун: «Це неможливо, я поїду.»

Мелек: «Ну гаразд, я вже піду.»

Евсун: «Дякую, що прийшла.»

Евсун заснула.

Тим часом у Алечата. Емір Шенгіз не захотів тягнути і негайно одружився з Айлін. Звісно, такого ніхто не схвалив. Тому він таємно викрав Айлін до Стамбула.

СТАМБУЛ.

Тут вони були дуже щасливими. Та Еміра Шенгіза всі шукали. Батьки Айлін подали заяву в поліцію, що він викрав її. Та це його не зупинило.

Емір побачив, що Айлін сумна.

Емір Шенгіз: «Айлін, що таке?»

Айлін: «Еміре, я боюся дуже сильно.»

Емір Шенгіз: «Чому?»

Айлін: «А що якщо нас знайдуть? Що буде з нами?»

Емір Шенгіз: «Ти знаєш, що це неможливо. Нехай шукають, та не знайдуть. Ти віриш мені?»

Айлін: «Вірю.»

Емір поцілував її.

Попри все, Емір Шенгіз продовжував шукати вбивцю батька.

Тим часом Евсун захотіла прогулятися.

Левент: «Евсун? Ти куди?»

Евсун: «Йду тут недалеко, прогуляюсь.»

Левент: «Щось сталось?»

Евсун: «Мені наснився кошмар, хочу трохи подумати.»

Левент: «Гаразд, але до вечері вертайся, бо батько буде лютувати.»

Евсун: «Гаразд.»

Тим часом Айше стало зле. Левент терміново відвіз її до лікарні, серце калатало від хвилювання. У коридорі він чекав із затамованим подихом, поки лікар вийде з палати.

Левент: «Лікарю, як моя мама?»

Лікар, знявши маску, з полегшенням повідомив: «Нам вдалося зупинити кровотечу. Якби ви приїхали хоч трохи пізніше, могли б не встигнути».

Левент полегшено видихнув: «Я можу до неї зайти?»

Лікар кивнув: «Так, але ненадовго. Їй потрібен спокій».

Левент увійшов до палати, обережно зачинивши за собою двері. Айше лежала на ліжку, її обличчя було блідим, але вона змогла усміхнутися, побачивши сина.

Левент: «Мамо, як ти?»

Айше слабко усміхнулася: «Добре, любий. Ти врятував мене».

Левент, сідаючи поруч: «Я подзвоню батькові, він має знати».

Айше схопила його за руку: «Левент, ні, прошу. Нехай він не знає».

Левент, здивовано: «Чому, мамо?»

Айше зітхнула: «Він буде злий. Не хочу, щоб він сердився на тебе за те, що ти втрутився. Ти знаєш, яким він може бути».

Левент нахмурився, розуміючи, що мати не хоче зайвих конфліктів у родині. Він узяв її руку у свої, ніжно погладжуючи: «Добре, мамо. Але якщо щось станеться, я не буду мовчати».

Айше слабко кивнула, вдячно посміхнувшись: «Дякую, мій сину. Ти завжди був моєю опорою».