Читати книгу - "Осквернена клятва, Рейва Морель"

Це слово «зміниться» луною відбивалося в голові Арелін, поки вони йшли поряд — пов’язані тільки одним дотиком.

Рука Ліціана була холодною, мов крига, але від нього виходило дивне тепло — таке, що проникало глибоко в її тіло, наче обпікало серце, огортало зсередини. Арелін здригнулася, і її інстинкти закричали: *відійди*, *порви цей зв'язок*. Та щось сильніше, невидиме й потужне, тримало її на місці, змушуючи стискати його пальці.

Несподівано відчуття стало гострішим. Легкий розряд, майже як удар блискавки, пройшов крізь її тіло, змусивши серце зупинитися, а потім забитися знову, швидше. Вона різко вдихнула, намагаючись опанувати себе, але кожен її рух викликав біль і холод.

— Куди ми йдемо? — запитала вона, її голос був ледь чутний, і навіть в тихій темряві він здавався чужим, неначе загубленим у просторі.

— У місце, де ти дізнаєшся правду, — відповів Ліціан, не звертаючи на неї погляду. — Там ти знайдеш відповідь, що відкриє твою силу.

Його слова викликали у неї трепет, але водночас посіяли ще більшу тривогу. А що, якщо вона не хоче знати правду? Якщо незнання — це її єдиний захист? Арелін ніколи не знала своїх батьків, і таємниці її минулого здавалися чимось далеким, вигаданим, не більше ніж страшною казкою.

Ліс навколо темнів, і дерева, немов живі істоти, здавалося, стискалися, приховуючи їх від усіх. Тиша стала гущею, мов перед бурею — і природа завмерла, обережно спостерігаючи.

— Ти впевнений, що це безпечно? — озирнулася вона через плече. Темрява тут ховала не лише хижаків, а й щось набагато більш небезпечне.

— Ніхто не зачепить тебе, поки я поруч, — сказав він спокійно, але в його голосі прозвучала тінь чогось глибшого, чого Арелін не могла зрозуміти.

Незабаром вони дісталися до галявини. Там стояв старий будинок, закинутий і забутий, немов зниклий з часу. Його стіни вкрив мох, дах провалився в кількох місцях, наче сам час залишив на ньому свої шрами.

Що це за місце? — думала вона, і її погляд зупинився на цих руїнах, що здавалися дивно знайомими.

Ліціан мовчав, його погляд ковзав по зруйнованих стінах, що ховалися в тіні, поглинені забуттям.

— Тут жили ті, хто поєднав дві протилежності, — сказав він, майже пошепки, так, що його слова здавалися відголоском давньої таємниці. — Світло і темрява. Ангели і демони. Вони створили це місце, щоб сховатися від обох світів… щоб їхні діти могли жити без страху.

Арелін не могла не торкнутися каменя, що висунувся з-під руїн. На його поверхні тліли тьмяно світлі символи, що пульсували темною енергією, і серце її забилося швидше.

— Ти хочеш сказати… — її голос затремтів, не бажаючи вірити тому, що вже підказувала її інтуїція.

— Саме тут зустрілися твої батьки, Арелін, — тихо сказав він. — Ангел і демон. І саме тут вони кинули виклик своїм народам.

Серце Арелін стиснулося, і це відчуття болю пробігло по її тілу.

— І що з ними сталося?

Ліціан мовчав довго, його погляд все ще був спрямований на руїни, ніби намагався знову побачити їх такими, якими вони були колись.

— Їх знищили, — нарешті вимовив він. Голос був рівний, але в ньому звучала невидима біль. — Люди боялися їх. Боялися сили, якої не розуміли.

Груди Арелін наповнив холод, і вітер, що шепотів між уламками, здавався зануреним у спогади про біль, що не залишав місця.

Вона стиснула руку в кулак, ніби намагаючись вигнати цю хвилю відчаю.

— Як ти про це дізнався? — запитала вона, її голос був таким же чужим і порожнім, як усе навколо.

Ліціан подивився на неї, і в його очах спалахнула таємниця, яка ще не була готова до розкриття.

— Чому ми тут? — запитала вона знову, намагаючись здолати свою зростаючу тривогу. — Що я маю знайти в цих руїнах?

Він наблизився до неї, і його погляд, темно-зелений, як мох, впився в її очі, наче прагнув проникнути глибше, до того, що вона приховувала в собі.

— Твоє минуле, Арелін. І істину про те, ким ти є насправді.

Вона видихнула, наче світ раптом звузився до цієї миті. Перед нею здіймалися руїни, спотворені часом, але й в них залишалася пам’ять, що не мала голосу, тільки тишу.

Вона ступила на стару підлогу, і дошки заскрипіли, змішуючи її кроки з відлунням давно забутих історій.

— Вони справді жили тут? — прошепотіла вона, і її голос був такий тихий, що навіть вітер не зміг його почути.

Ліціан кивнув.

— Так. Це був їхній дім. Їхнє надійне місце. Тут вони сподівались знайти свободу.

Її пальці провели по стіні, торкнулися подряпин, які лишилися ніби навмисно — сліди, що нагадували про ті часи, коли їхні руки тут залишали свій відбиток. І серце Арелін відчуло цей біль, про який давно забули всі, крім неї.

Вони обережно оглядали будинок, покритий пилом і часом. Похилені меблі, розбиті дзеркала, зламані столи — усе це мовчало, ніби намагаючись зберегти те, що вже давно стало частиною історії.

Та в одній із кімнат, поглинутій тінню, Арелін помітила щось особливе.

Скриня.

Вона стояла тут, ніби випадкова, але водночас занадто знайома. Час і пил не торкнулися її. Вона чекала.

Арелін підійшла ближче, відчуваючи, як щось у її серці починає відгукуватися на цей поклик, як інстинкт.

Вона зупинилася перед скринею, не торкаючись її, але вже відчувала: вона не випадкова.

— Тут щось є, — прошепотіла вона.

Ліціан присів на одне коліно й обережно провів пальцями по замку. На ньому вигравірувані символи, стародавня печать.

— Це захист, — сказав він. — Відкриється лише тому, хто має спадок. Відчувається сила твоєї матері.

Холод пробіг по її спині, і вона відчула, як серце затримало свій ритм. Вона повільно простягнула руку і торкнулася скрині. Спочатку нічого не сталося, але потім слабкий поштовх відчувся в її тілі, немов щось прокинулося. Символи на замку заблимали.

Ліціан відступив на крок, дивлячись на неї.

Замок клацнув, і кришка скрині відкрилася.

Всередині лежала стара книга, загорнута в темну тканину. Арелін витягла її, і відчуття, що це щось більше, ніж просто папір і чорнило, заповнило її цілу.