Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коли ти йдеш — я народжуюсь" автора Лана Міра. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 75
Перейти на сторінку:
Глава 5. До того, як усе змінилось

Мене іноді питають:

— Маша, а ким ти була до того, як твоє серце вивернуло навиворіт?

І я ніколи не знаю, що відповісти.

Бо як пояснити, що до цього всього — я була інша? Не втомлена, не тріснута, не обережна. Я була… яскрава. Світла. Моя душа світилась, наче лампочка в чистому лісі — без тіні й пилу.

У мене були зелені очі, пухкі губи, світле волосся і тіло, яке можна було ховати від світу, бо на нього всі витріщались. П’ятий розмір грудей. Мініатюрна талія. Важко було залишитись непоміченою.

— Маш, ти ангел. Ну от реально, ангел. Я тебе бачу — і в мене дихання перехоплює, — сказала якось Наталі, ще в школі.

І сміялась:

— Але не тому, що ти красива. А тому, як ти говориш. Як смієшся. Як віриш.

Бо я правда вірила. У дружбу. У добро. У те, що люди не можуть навмисне ображати. У те, що якщо ти зробиш добро — тобі точно повернеться.

Повертається, ага. Часто по голові.

Я ходила на танці — не професійно, а для душі. Народні, сучасні, щось із пластикою. Любила це. Танці давали мені життя. Я була дуже активна, всюди встигала: навчання, гуртки, дім. Я вміла пекти торти, шити подушки, малювати. Мені подобалось створювати щось руками.

У моїй кімнаті завжди було світло. І пахло ваніллю. Я дихала життям на повну. Мріяла. Розписувала блокноти ідеями. Писала Наталі у Viber:

— Я хочу відкрити студію. Для дівчат. Де буде музика, світло і чай. І де ніхто не буде казати: “ти не така”.

Вона відповідала:

— Ти й справді не така. Ти набагато краще.

Я була душею компанії. Я не курила, не пила, не ходила по клубах, але всі тягнулись до мене. Бо я слухала. Я справді слухала. Я могла годинами говорити з подругою, яка ридала через дурня, що навіть не гідний був її сліз. Я приносила пиріг сусідці, коли вона хворіла. Я допомагала репетиторці прибрати після занять. Я завжди щось робила для інших.

І це стало моєю пасткою.

Люди любили мене. Але не завжди — по-справжньому. Частіше — за зручність. За тепло. За те, що я завжди прийду. Що я не ображусь. Що я вибачу, навіть якщо боляче.

Я не знала, що таке особисті кордони. Я думала, що любов — це коли тебе використовують, але ти все одно залишаєшся. Бо ж «вони не хотіли зла».

— Маш, ти надто м’яка. Тебе обдеруть до кісток, — сказав якось Ігор, друг мого брата.

— Не обдеруть. Я сильна, — усміхнулась я.

— Твоя сила — не в жорсткості. Але шкода, що інші це не бачать.

Я не розуміла тоді, що мені дають попередження.

У мене все завжди виходило. Якщо я щось задумувала — я це робила. Я не боялась. Я вірила в себе — щиро, без понтів. Мене не треба було підштовхувати. Навпаки — інколи треба було гальмувати.

Одного разу я вирішила організувати в школі святкову ярмарку. Мені сказали:

— Це неможливо.

І я зробила. Сама. Сценарій, декор, випічка, пісні. Усе з нуля. Бо я просто вірила, що якщо хочеш — вийде.

Це бачила Наталі. Це бачили вчителі. Але найголовніше — це побачив він.

Антон з’явився, коли я взагалі не шукала нічого. Просто була собою. Сяяла. Тоді в мене був період, коли я багато виступала на сцені, брала участь у конкурсах, вела шкільні заходи.

— Ти якось інакше світлишся, — сказала мені подруга Катя.

— Це просто сукня з блискітками.

— Ні. Це ти.

Я пам’ятаю наше перше знайомство з Антоном. Це було на дні народження спільної знайомої. Я тоді сміялась, крутилась у сукні, щось підспівувала.

— Привіт. Я Антон.

— А я — Маша.

— А що ти робиш тут така…

— Яка?

— Світла.

Я розсміялась. Мені здалось, що це дивний комплімент. Але згодом я зрозуміла, що саме ця «світлість» його і вразила.

Антон був старший. Спокійний. Впевнений. Поруч із ним я почувалась… захищеною. Мені хотілось давати йому ще більше — тепла, затишку, турботи.

— Ти така особлива, — сказав він якось. — З тобою хочеться жити.

— Це комплімент?

— Це мій вирок. Я вже пропав.

Я тоді не розуміла, що не кожен, хто тебе знаходить, буде берегти.

Іноді Наталі казала:

— Ти знаєш, мені страшно за тебе. Ти така щира, така справжня… Не всі це витримують.

— А що мені робити? Закритися?

— Ні. Просто не забувай берегти себе.

А я не вміла.

Я всіх берегла — окрім себе.

Коли ми з Антоном почали жити разом, я була найкращою версією себе. Готувала вечерю, сміялась, прала його речі, дарувала дрібнички. Я відчувала себе щасливою.

Але поступово… він став звикати.

До мене. До добра. До моєї любові.

І отут почалось найстрашніше — він більше не бачив, що я стараюсь. Бо я була для нього як повітря. А повітря не цінують, поки не задихнешся.

Це вже буде інша глава. Але поки що — я згадую ту Машу. Ту, що вірила. Ту, що жила. Ту, що мала рожевий блокнот із мріями. І сміялась, і була щасливою — просто так.

Це була я.

І я все ще є.

Просто тепер я інша. Міцніша. Глибша. І, можливо, ще ближча до себе

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 4 5 6 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"