Читати книгу - "Віртуальні межі, Olenka Ing"

Арсен мовчки налив Вірі гарячого чаю. Вона сиділа в товстому пледі, вкутана до носа, з поглядом, що ковзав по старому дерев’яному столу, обставленому не сучасними гаджетами, а чимось схожим на мікроскопи з майбутнього, але... без єдиної кнопки.

— То… це все — твої прилади? — нарешті озвалась вона.

— Це не прилади. Це — слух. — Арсен провів пальцем по матовому корпусу дивного пристрою. — Вони вловлюють резонанси мозку, не заважаючи їм. Я не створюю систему — я слухаю її дихання.

— Без електроніки? Без… модулів?

— Без брехні, — коротко відказав він.

Віра стиснула пальці на чашці. Вона звикла, що знання — це інтерфейс, графіки, API, обчислення. А тут — дерева, тиша, резонанси.

— Добре. Тоді скажи: якщо ти не користуєшся нічим, що живиться від хмари, як ти дізнаєшся, що система виходить з ладу?

Арсен підвів голову. В його очах промайнуло щось схоже на тривогу.

— Ти думаєш, це лише баг у коді? — спитав він. — Ні, Віро. Це — структурна тріщина. Система не просто дає збої. Вона починає відмовляти... людям.

Вона витягла з рюкзака маленький пристрій — старий планшет, що дивом ще тримав заряд.

— Цей файл — з витоків даних за тиждень до першого великого краху. Подивись ось сюди. — Віра ввімкнула екран, показуючи йому графік, що складався з хаотичних, ламаних піків.

— І що це має довести?

— Що хтось… штучно запускав ці сигнали. Вони не випадкові. Бачиш ці інтервали? Це — морзянка. Хтось… з кимось говорив через алгоритм.

Арсен мовчки відійшов до полиці. Дістав старий блокнот. Перевернув кілька сторінок і відкрив один запис. Віра нахилилась. Те, що вона побачила, збило її з ніг.

— Це… Це той самий патерн. — Її голос зірвався. — Але це записано два роки тому?

— Я вже чув цей шум. Тоді ще ніхто не помічав, бо система працювала, — відповів Арсен. — Але "шум" говорив. І він все ще говорить. Просто ми його не чуємо, бо віримо, що світ — це Wi-Fi і сповіщення.

---

День минув у суперечках. Усі звичні для Віри поняття — «апгрейд», «захист системи», «інтерфейс» — Арсен сприймав як залежність. Вона звикла до контролю. А він — до відмови від нього.

— Я витратила п’ять років, щоб зрозуміти, як контролювати сигнали, — вибухнула Віра. — А ти що? Ти просто… слухаєш, як щось булькає в ефірі, й малюєш спіралі в записнику?

Арсен відповів тихо, але кожне його слово влучало, як куля.

— А за ці ж п’ять років, Віро, люди почали забувати, як відчувати одне одного, не через емодзі. Можливо, це шум не ззовні. Можливо, це ми самі стали шумом.

---

Уночі Віра не спала. В її голові крутилося одне: чому саме Арсен? Чому її батько, технар, раціоналіст, вважав його надією?

Вона піднялась на другий поверх. Двері до однієї з кімнат були напіввідчинені.

Всередині — стіл, вкритий схемами, які були дивні навіть для неї. Схеми не електричних пристроїв, а… просторових патернів. Поруч — фотографія. На знімку — молодий Арсен і її батько. І третя постать, обриси якої були стерті.

Віра простягнула руку до знімка — і в ту ж мить за її спиною пролунав голос:

— Не чіпай. Це — все, що залишилось від проекту "Спектр".

Вона обернулась. Арсен стояв у тіні, і його голос більше не звучав спокійно.

— Що таке "Спектр"? — спитала вона.

Він довго мовчав. А потім відповів:

— Таємниця, яка коштувала кільком людям розуму. І, можливо, ще не всім — життя.

І в цей момент Віра зрозуміла: те, що вона вважала помилкою в коді, було… попередженням.